Рядочком перед нею стояли четвірко маленьких Божків, — і через те, що вони були там, певна річ, не у Карло, який бачив їх у видінні, а у мене, — на очі наверталися сльози.
О, це були Божки простої Італії, котрих селяни, уздрівши колись витісували з дерева, роблячи ці недолугі й дитячі вироби, які, однак, були чарівливо-безцінними витривалими, чого ніколи не зазнавав жоден освічений поет!a[162]
Вони не світилися Розумом чи Розсудливістю, це справді так: але мене зворушує не людський Розум чи Розсудливість. Справа була лише у їхній Реальності, й у тому, як вони невинно призвичаювались бачити її, виражати її, поки не досягнуть її витонченості, котру жодна мова описати не в змозі, не сказавши про них те, що вже втрачене, те, що лишилось невисловленим, не успадкованим від предків, бідолашні створіння, котрі жили так жваво, сповнені такого бажання, такої цнотливості. Перший божок тримав серп, другий — плетений наплічний кошик, повний винограду, третій — сокири, четвертий, усміхаючись, — гілку з налитими бруньками.
Позаду батька стояла Вихованість та троє її доньок. Попри те, що вони, звісно, були витонченими й лагідно всміхалися, не було в них нічого напускного. Вони щиро вірили у доброту інших та у безсторонність добра; щиро вірили у правила, які керують життям; втім, їхня віра була інстинктивною, запізнілою, доньчиною, успадкованою, але саме тому, — хай це й видасться нісенітним, — досконалішою та захопливішою. У гарних манер було ідеальне прадавнє джерело, завдяки якому в сьогоденні вони були природними. Стриманість, розсудливість, слухняність, радість, повага, смирення, героїзм — усі ці риси були ніби другою натурою. У них зовсім не було ворожості, яка буває у тих, хто, в якусь історичну мить, створив джерело цих норм; вони приймали їх, старанно послуговувались ними в житті, саме завдяки їм набуваючи своєї вихованості; дочки були достоту як матір, усі четверо однаково готові до жертв, яких вимагають природа та влада, що сплелися між собою, але не через ідеологічну хибу, а через реалізм: той реалізм, про який не думають, а проживають власними тілами, лагідними очима, усмішками убогих, у дивовижному, але слухняному волоссі, ніби рослини чи шерсть тварин; заледве обтесаною зовнішністю з приплюснутим носом, втім, достоту такою, як і в тих, хто подібний до гарних та бездоганних батьків і матерів.
Поряд з Ґраційністю стояла її сестра Ощадливість. Сестри були викапаними копіями одна одної. Ощадливість мала двійко синів, котрі бавилися поруч. Гралися у м’ячики, але то були м’ячики не куповані, а ті, які діти часом роблять з чогось іншого, наприклад, колись їх робили з пляшок з-під газованої води (хтось, певно, ще пам’ятає): це було двійко нормальних, невинних діток, вони широко й кумедно посміхалися, мали чубчики трохи в пилюці, гарно поголені потилиці й тендітні тільця.
Колом, повернені обличчям одне до одного, стояли Слухняність, Терпіння, Смирення, Жаль, Радість, Добра Воля, Здоров’я, але поруч також були Непослух, Нахабство, Грабунок, Жорстокість, Гнів, Насилля, Хвороба — усі вони були сестрами й усі мали однаково смішкувато-дикий погляд, однаково плавно й по-простому рухалися й усі відчували те саме почуття легкого й майже радісного сорому за те, що присутні тут.
Всі вони були Божествами. Ймовірно, батьковими. Проте їхні стосунки з ним були позбавлені владності, навпаки, здавалося, що вони прийшли не для того, щоб направляти чи командувати або взяти життя батька, який сидів поруч мовчки, під своє покровительство, а щоб прислужитися йому. Дивовижна святість та проста реальність були їх другою натурою.
Поруч стояв Кінь, він теж був Божеством, тільки не скажу, чи то був племінний огир, чи тягловий кінь, чи кінь для верхової їзди; він був знервований, полохливий та блискучий, він уперто пасся, трясучи часом хвостом, а часом довгою гривою, час від часу, тварина підводила голову й нюхала вітер. І ця дивовижна, нечистокровна тварина була тут задля того, щоб захищати батька, служачи йому.
Поруч, тримаючи в руці квітку акації, що мала їдкий, майже непристойний запах людського сім’я, стояв Квітень. Він стояв у лляних штанях, напнувши на чуба зухвалого кашкета й насвистуючи пісеньку, яку хлопчаки співають хором.