Нотатка 59
ПЛИН ЧАСУ
Протягом травня — жовтня 1972-го не трапилось нічого такого, чого варто було б очікувано назвати Подією. «Італійський Соціальний Рух» отримав на виборах чимало голосів: як читач уже знає навіть краще за мене, це варто й справді назвати величезним успіхом. Соціалісти разом з Лібералами вийшли зі складу Уряду, який перейшов у табір правих й Головою Уряду став Андреотті. Попіднімали голови старі клерико-фашисти, тож над Італією, ніби сироко, дмухнув вітерець реставрації. Та все, принаймні наразі, обмежилося лише цим. Проте в цьому не було нічого нового. Життя, йдучи далі своїм порядком, як того вимагали закони природи, за допомогою нових проявів свавілля ˂…˃ перетворювало італійців: певні ˂…˃ здобутки, котрі соціалісти з Уряду називали Реформами, наразі стали вже незворотними. Італію поставили на шлях Споживацького Гедонізму [якщо читач дозволить мені поспіхом дати цьому таку назву], — й, певна річ, святинею їхньою була не Церква. Фашист-гедоніст — це була термінологічна суперечність. Через таку суперечність Влада зайшла в глухий кут. Яким би шляхом наказав іти Розум, зійшовши у даному випадку в Голову Уряду Андреотті? Ще більш рішучий поворот управо, — поверхневим свідченням якого був моралістичний revival старих клерикофашистів у корчах, котрі були частиною Прокуратури чи Поліції? Чи більш реальний поворот управо через тривалий шлях терпимої демократії?
Влада — вічно молода, поступлива, нерідко має сумніви й перебуває у кризі [як і все людське]. Наразі її леми були сумнівними.
Опозиція перебудувалась, віднайшовши певну традиційну єдність, в основі якої лежить риторична думка про те, що Влада традиційно «старомодна, недоумкувата, тупа й дилемами не мучиться». Гошизм розгубив масовість, оскільки протистояння протестувальної субкультури та субкультури владної — це суперечність, яка може завершитись лише поразкою перших. Маси молоді знову дивовижно стали звичайним явищем, хоч і досі містили болісні ознаки повстань, що відбувалися кілька років тому. Втім, усе це повернулося проти них. Безкомпромісно й без розбору осудивши всіх батьків, через це вони тепер не могли мати з батьками наставницьких стосунків, завдяки яким могли б, перевершивши їх, іти вперед. Щира відмова — це бездушність та підступ. Отак, відмовляючись, виявилося, що молодь у течії історії стоїть непорушно. Й саме це доленосно стало причиною регресу. У них знову з’явилися психологічні риси, які виявилися також і в їхньому тілі, — нещасної старої буржуазії: риси, яких їхні батьки принаймні трошечки позбавились; знову замелькали обличчя знайомих священиків, провинних адвокатців, нікчемних суддів, корумпованих сержантів тощо…, й проявилося все це, звісно, у найменш захищених та найбільш юних. «Маса» тільки й знала, що невдоволеність, неврози, неуцтво, агресивність: надбавка не стала гідною платою за зраду.
Те, що околиці стали ближчими до центру, провінція наблизилася до великих міст, призвело до зруйнування різноманітних і неповторних народних культур. Околиці Рима чи бідні землі Півдня країни, маленькі традиційні містечка й сільська місцевість Півночі (Італії) більше не народжували властивих лише їм взірців роду людського, які сформувалися саме завдяки їхній стародавній культурі; таких взірців людського роду, які були б противагою представникам цього роду, народженим у центрі, які були б ніби формами опору та свободи, — хай навіть старомодними та убогими. Наразі такий взірець був одним-єдиним: той, якого мляво нав’язував центр завдяки телебаченню та пресі. Але позаяк за взірець правив дрібний буржуа, то безліч молодиків, які прагнули йому відповідати, почувалися розчарованимиa[176]. Більше не існувало народної гордості, яка правила б за альтернативу. Ба більше, тисяча лір, на яку потовщали кишені молодиків з народу завдяки достатку, перетворила цих молодих пролетарів на дурних, претензійних, хвастливих та злих людей. Адже лише у злиднях, хоч і тільки примарно, виявляється людська доброта. Більше не було жодного простого молодика, який би ще не нап’яв на себе самодостатню усмішку, не дивлячись більше в очі людям, чи не йшов, опустивши очі долу, ніби монастирська послушниця, виявляючи гідність, сумирність та моральність. Ніщо вже не здавалось цікавим. Усі вже про все знали в обов’язковому порядку. Лишилося тільки знервоване нетерпіння, — від якого ці молоді люди ставали безбарвними й гидкими, — зжерти власний кусень пирога. А на додачу — довге волосся, чи краще сказати — добре зачесане волосся, ніби на бридких масках, з вирівняним волоссям, хвостиками, гривками, завитими чубами: нестримне спотворення, яке здавалося наслідком невимовних зусиль і яке навіть замінило слово… Путани зі стажем, повії, що були такими ще у двадцятих, чи бездумні Святенники, прості хлопці з народу наслідували студентам у маскараді, через який вони мусили проживати найкращі роки свого життя як блазні, соромлячись блиску безбородої шкіри, що була світлішою завдяки колишнім гордо-цнотливим чубам, мужнім та сумирним голеним потилицям часів Бідності.