Зрештою, ця «Тула», настільки пишно-урочиста й присвячена виключно прийому високих політичних гостей, насправді не була таким уже божественним місцем, у трохи старомодній атмосфері відчувався смуток, усе навколо було якимсь напханим: офіціанти, чепурненько зодягнені у чорні костюми та краватки, бар у ніші, що простяглася праворуч від входу, охайно накриті столи; завдяки всьому цьому, звичайно, відчувалася розкіш та привілейованість; та, як би це мовити, у тому низькому фойє, куди спускаєшся, увійшовши крізь двері, майже як у бюрократичних закладах, зійшовши вниз двома чи трьома сходинками, де навколо, трохи вище за залу, розташовуються маленькі «séparés»[181], рівночасно з тим проступало все убозтво того, що належить державі, а, отже, й тих місць, де збирається її влада. І гардеробна була тісна й мізерна: пальта вішали просто у комірчині поряд з маленьким письмовим столиком у коридорчику, затісному навіть для трьох чи чотирьох осіб. Полишаючи заклад, Карло разом з рештою відвідувачів став у чергу перед тією маленькою гардеробною, де прислуга помпезно виказує свою пошану у скупому мовчанні й майже із зосередженістю (у той час як у їхніх занадто виразних зіницях світилася комічність іронічного змовництва). Коли під жваві балачки мафіозі, які вже вдягли свої важкі, лискучі від шкіри та хутра пальта, до Карло дійшла черга вдягати своє, він зауважив молодого слугу, який мав йому в цьому допомогти.
Передовсім, погляд того слуги вже втупився у Карло, коли той помітив хлопця: це був погляд людини, «яку вже знав»: власне, він ще не був змовницьким, але потенційно міг стати ним негайно чи назавжди. Це був вияв готовності стати змовником. Але він не був догідливим. Це був лише погляд людини, яка, добре усвідомлюючи свою соціальну нижчість, пропонує свої послуги на цілком рівних умовах, за яких вона, одначе, не переступить через своє становище підлеглого, який, наприклад, дбає про вищу за себе особу, котра певним чином тепер перебуває під його захистом. Наче дитина, яка перебуває під захистом матері. Матері, яка хоч і має на думці не надто добрі, неоднозначні, думки, все одно заради любові свого дитяти готова поринути у задоволення його найнижчих потреб: посадити на горщик, прати труси… Саме так, погляд того слуги — який через товариське ставлення решти вже пройнявся до нього довірою, а тому просив називати його Кармело, — був материнським поглядом, власне, як і його жести: просовуючи руку в рукав пальта, Карло ніби поринав у його обійми, ласкаві, але водночас деспотично — владні: саме таку покровительську ніжність відчуває кат до своєї жертви. Звісно, він не був дуже молодим, бо вже, певно, прослужив кілька років в армії, тіло, яке колись стане огрядним, наразі досі було у розквіті, як у ранній юності, геть усе воно було сповнене ніжності та сили; обличчя у нього було вже не дуже молоде, як у звичайного парубка, лише звичайного парубка, не більше; його молодість, що виявлялася у силі, слугувала для того самого, що й поведінка матері, яка своїм мовчазним примусом нав’язувала свою покровительську любов. Таким чином молодість, звісно, майже попри свою волю, погоджуючись мовчки, ніби хотіла стати прислужницею тому, хто її потребує. Єдиним недоліком, який мав цей молодик, що поводився так по-материнському, було те, що спереду у нього вже почало випадати волосся, тож здавалося, що його чоло вже досягає середини черепа, але волосся у нього досі було гарне, довге, густе та кучеряве, як у маміїв, що походять з найпростішого люду, із самого дна люмпен-пролетарської бідноти, у яких, оповиті мимовільним та болючим відчуттям трагізму, поєднуються їхнє призначення у сексуальних стосунках та смерть, служба в армії та злочинність. Посміхаючись майже надокучливо, Кармело допоміг Карло вдягти пальто, дивлячись на чоловіка так, ніби вони знайомі чи ніби він знав щось про Карло, зрештою, дивився так, ніби вони мали б бути, — якщо вже не перебували, — у якійсь дружній та приємній змові.