Карло спинив машину біля тротуару, де, вочевидь, зупинятися було заборонено, адже поряд стояв світлофор. Та що вдієш? Поряд стояв пісуар, продавали квіти та газети, не кажучи вже про ще одну, менш важливу автобусну зупинку, що розташовувалась під старим деревом, котре вціліло тут ще хтозна з яких часів, отож коло автівки Карло туди-сюди сновигала купа народу. Надзвичайно слушне місце для людини, яка прагне самоти й поринути у центр землі. Жадання Карло, щоб ним володів Кармело, було для нього питанням життя й смерті; але незважаючи на те, що ймовірність того, що це здійсниться дуже скоро була досить великою, Карло наче ціпенів та увесь холов: його уява надзвичайно бідно малювала те, як ним володітимуть. Однак щойно Кармело з’явився, чи ліпше сказати, показався перед ним на тому боці вулиці, все знову стало таким загадковим та заплутаним, таким страшенно розкішним, що Карло мало не знепритомнів. А для Кармело все це видавалося ніби цілком природним. Хто знає, скільки разів він прослизав у автівки, які чекали його за якимсь рогом. Хто знає, скільки разів йому доводилось робити ці еротичні жести, розстібаючи собі штани й дістаючи його тощо, жести, які наразі здавалися Карло такими надзвичайними.
— Привіт, — мовив він, сідаючи в машину. Він звертався на «ти». — Де їдемо? — додав він, припиняючи говорити своєю зворушливою сицилійською, котра по тому, як її було підправлено його зовнішністю та дещо улесливою усмішкою, здавалася вже не такою чистою. — Куди їдемо? Та ж Карло гадав, що Кармело сам укаже дорогу. Те, що Кармело ладен іти в будь-яке місце на землі, у будь-яку будівлю, яка лише спаде на думку його Панові, було ще одною дивовижею для Карло, котрий гадки не мав і ніколи не підозрював про те, що у світі трапляється така готовність. Незважаючи на те, яких покровителів мав та як улаштувався цей імовірний пічіотто, здавалось неймовірним, щоб у ньому досі залишалася недоторканою притаманна злидареві, ладному на будь-що, бадьорість. Йому не треба переборювати ані організаційні труднощі, ані долати психологічний опір. Він ішов за Карло, ніби тварина, молода худобина, якій світ людей настільки нецікавий, що навіть якби її вели на бойню, їй, певно, й до того було б байдуже: вона цілковито ввіряє себе людському розуму. Якщо це можна так назвати.
Карло, як жінка, вважав, що Кармело візьме ініціативу в свої руки. Що він чудово знає, куди відвезе його: може, щоб убити чи щоб шантажувати, й ще бозна-що з ним зробити.
Та де там, Кармело віддавався у його руки. Хіба що Карло гадки не мав, куди можна поїхати (читачу, пробач мені те, що я знову звертаюся до невласне-прямої мови). У готель? У нього від самої думки про це волосся сторчма ставало: заходити на очах у швейцара, чергового, у реєстратора, у носія… Треба буде показати посвідчення особи! Поїхати у низькосортний готельчик? Карло таких не знав, та й, зрештою, його охопив простий страх, котрий заважав йому розглянути таку можливість. Відвести молодика до свого помешкання означало б автоматично й безнадійно перетворити Кармело на вбивцю чи шантажиста (незважаючи на сусідів). Надтріснутим голосом, який раптом набув сильнішого південного акценту, ніж, як він гадав, чоловік був спроможний, — деякі слова він вимовляв карикатурною п’ємонтійською вимовою, як насмішкувато кажуть у цій місцевості, — Карло спробував пояснити все це Кармело.
Кармело враз упорався з цими труднощами. Відповів: «Я сам найду місце, тобі понравицця!»
Усе ніби заволокло поволокою. Вона збиралася навколо вогнів світлофора, у центрі й у нескінченній вервечці ліхтарів обабіч доріг, що перетиналися у цьому місці. Та навіть кожний з червоних чи білих вогників у щільних рядах автівок був ніби оточений ореолом, плямою тієї поволоки. Вогні у вікнах будинків, що стирчали рядами проти неба, зовсім закриваючи панораму, скупчені ряд на рядові по досі темних та багнистих кутках, часом надзвичайно високі, часом низенькі-низенькі, були геть усі запнуті мороком. Ніхто з людей на це не зважав. Поволока їх поєднувала, поглинала у єдиний світ, де вони, упевнені й нахабні, безпорадно метушилися. І незайманка Карло цим аж ніби нажахана. Та «натуралістичне» тріпотіння серця, що скажено пульсувало у її мізках, заливаючи їх кров’ю, було сильнішим за страх, що здіймався навколо, ніби височезна стіна поволоки. Її погляд упав на Кармелове тіло. Той, виймаючи з кишені цигарку, трохи пом’яв одяг, сяйливо-новий плащ, білий та строгий, довжиною до колін і з великим спортивним коміром, що обрамляв його сицилійську шию: пола плаща елегантно загорнулася, відкриваючи одне стегно (туго обтягнене по-шотландському картатими штаньми), а друга пола, натягнувшись, і надалі закривала іншу ногу аж до коліна. Тепер, коли плащ розкрився таким чином, можна зауважити те місце, де сходилися стегна Кармело, втім, усе поглинула глибока, непроникна темінь. Плащ білів на стегнах, тісно обліплених чоловічими штаньми, які, відверто кажучи, були надто яскравими, аби бути справжньою шотландською клітинкою, на стегно, що було менш прикрите, падали лише слабкі промінчики світла, а от член залишався в тіні, захищений пекельним мороком, про який Кармело цнотливо й гадки не мав. Але щойно машина рушила, відірвавшись від тротуару, де журливо стояв пісуар, ледве помітне світло прошило темряву, й невеличку опуклість на шириньці, від якої відбилося світло, — про що Кармело зовсім не здогадувався, — на мить осяйнуло тоненьким промінчиком світла, котре не знати як проникло у порожнину, де Кармело ховав цнотливу природність своєї мужності, сидячи з розставленими ногами, час від часу опускаючи велику, сильну, важку руку посередині, тримаючи цигарку між пальцями.