Тепло від плоті відчувалося ще сильніше: воно було майже палюче. І ніжності в ньому виявилося ще більше; й більше твердості. Але над усе приголомшувала, аж змушуючи тремтіти, його нагота.
Карло вчинив з цим голим членом так само, як робив, коли його ще ховали штани: пестив його згори вниз, щораз оцінюючи його розмір, ніби це було щось таке, чим не можна було пересититисяi[194]. Врешті-решт, ненаситність здавалася ще сильнішою від того, як притискав Кармело його потилицю, притягуючи Карло до себе.
Рука Кармело невблаганно тисла, змушуючи Карло сидіти з опущеною головою, ніби й надалі продовжуючи демонструвати свою волю, яку боялася виявити відкрито.
Голова Карло опиралася натиску, що притягнув його до черева Кармело, але, звичайно, притягував ніжно, ніби це лише сила, до якої вдаються несвідомо-наполегливо, ознака володарювання, яка не визнає спротиву. У цьому притисканні гарячою рукою, що лежала на Карловій потилиці важко й непорушно, вже було щось машинальне. І, мабуть, він машинально, — ніби замінюючи цим щось інше, що заважало йому зробити якесь дивовижне піклування з боку Кармело, — почав рухати рукою вгору-вниз по Карловій потилиці, пестячи його. Спочатку це були цілком звичайні пестощі, майже інстинктивні, послабляючи та посилюючи вже звичний натиск. Але згодом це перетворилося на часті й невпинні справжнісінькі пестощі, які однаково й важко пестили бідолашну потилицю Карло.
Вони були машинальними, бездіяльними, поспішними: безсумнівно, вони були заміною чогось іншого.
Карло захопився, цього разу він справді мало не втратив свідомість і ледве не впав на землю, ніби закохані у «Тисячи й одній ночі». Насправді, Карло й надалі, незважаючи на тремтіння, яке, здавалось, губить коріння його єства, продовжував, майже широко всміхаючись подумки, аналізувати обставини, що склалися. Він питав себе, якої природи були ці пестощі, й відповідь наразі вислизала йому з голови, наче добре знайоме ім’я, яке не виходить згадати, хоч воно вже настирливо топчеться на порозі пам’яті.
Отож Кармело гладив голову Карло, як гладять голову псу, точніше — сучці.
Карло кілька хвилин, якщо так можна сказати, споглядав цю сцену збоку: як Кармело пестить його, як сучку. А потім не втримався, він дозволив своїм почуттям вихлюпнутись назовні, його ніби підхопив несподіваний потік і поніс у вир: в очах виступили дві величезні, ніби краплини дощу, сльози, смужками стікаючи по щоках, а слідом за ними градом, нестримно й рясно покотилися й інші, він страшенно обливався, та де там, умивався ними. Але ридав він тихо, опустивши голову. Ніби затверділий протягом століть віск почав розтавати. Карло сподівався, що Кармело нічого не помітить, але врешті йому довелось шморгнути носом (мимохіть удаючи жінку), й по-батьківському поблажливий Кармело все зрозумів. Проте він не кинувся його втішати; навпаки, саме в ту мить він, напруживши сили, надумав учинити те, що, певно, збирався, але відкрито не виказував свій намір. Різким та стрімким рухом, він грубо притягнув до себе Карло; тримаючи його рукою за потилицю, він притис Карло обличчям до свого члена настільки сильно, що тому майже забракло дихання й він мало не задихнувся. Та Кармело, здається, зовсім цього не помічав, ймовірно, гадаючи, що коли йдеться про те, що він має по праву отримати від когось задля власного задоволення, то немає нічого неможливого.
І коли Карло безмаль задихався, мокрий від сліз, що продовжували котитися обличчям, висихаючи, Кармело, хоч і ледве шепочучи від шанобливого остраху, владно наказав: «Відсосіть» («відсмокчіть»). Він звертався на «ви».
Карло поспішливо послухався: поспішаючи, як жінка, гадаючи, що коли не послухається, йому ж гірше. Відкрив рота і взяв величезну голівку: вона пахла, як дитина, й не лише голівка, а й свинцево-коричнева шкіра під нею була наче шовкова.
Як завжди незграбно, — певна річ, цілком природно, але в той самий час продумано вдаючи недосвідчену жінку, — Карло так і застиг, непорушно тримаючи в роті той величезний пеніс. Та Кармело, звісно, цим не вдовольнився. Різко смикнувши Карло за шию, чоловік змусив його заковтнути якомога більше того палаючого й ніби знавіснілого від власної твердості органа; він увійшов до самої Карлової горлянки, й той, відчувши нудоту, відсахнувся. Але Кармело різким рухом знову змусив Карло заковтнути член майже до самого кореня. У Карло на вирячених очах знову виступили сльози, заливаючи йому цілком усе обличчя. Не вдовольнившись, Кармело, схопивши голову чоловіка обома руками, почав рухати її вперед-назад, лякаючи Карло, що трясся від безперервної нудоти, своєю жорстокістю. Він був ніби соломинка, що здалась на волю урагану, яка, втім, збиралася зраджувати наказу коритися. Але й це було ще не все; знову ж таки обома руками тримаючи голову, Кармело витяг пеніса з рота Карло й штовхнув чоловіка на землю, горілиць, потім став над ним навколішки на рівні грудей і знову всунув йому члена до рота, роблячи сильні поштовхи тазом, туди-сюди, заштовхуючи пеніса у самісіньку горлянку Карло, що звивався, задихаючись. Ураган знову підхопив його. Кармело володів ним так шалено, але ж до якої межі він хотів дійти? Уже й так було нестерпно, але він, певна річ, на те не зважав, вважаючи, мабуть, досягнення власного задоволення найголовнішою змогою, яку подарувала людині природа, але несподівано, майже люто, він грубо наказав: «Не робіть мені зубами боляче». Це ошелешило Карло, але він миттю покірно ще ширше роззявив рота, впускаючи шал, що рухався знизу вгору, ще глибше у свою горлянку, хоч витримати його було поза межами людської спромоги; і, звичайно, Карло, мабуть, задихнувся б чи мусив би порушити умову цілковитої своєї пасивності, якби Кармело ще грубіше й нетерплячіше знову не загорлав: «Не робіть мені зубами боляче!», а потім, схопивши за плечі, підіймаючи його із землі й тягнучи за собою, не обіперся спиною об металеву огорожу.