Ось яким було б — на очах у того, хто втрутився б у нього, — зникнення Кармело! Звичайнісіньке зникнення людини, яка повертає за ріг, йдучи в район, де розташована рідна оселя, загублена серед тисяч таких самих осель, аби піти й поринути у сон, коли відпочиває її тіло.
Спостерігаючи за ними зі спини, неможливо було зрозуміти, чи вони порозумілися, чи був між ними лад: себто чи погоджувався Кармело з новими, несподіваними, втім цілком не передбаченими обставинами, що склалися. Вони йшли мовчки, як зазвичай трапляється, чи як буває під час умовленої зустрічі між змовниками, чи коли існує нерозривний очевидний зв’язок між жертвою та її переслідувачами, які належать до того самого світу, а отже, кожен легко може стати на місце іншого: бо чудово обізнані з мотивами один одного. Можливо, ця парочка, широкоплечі, як плебеї, працювали разом з Кармело у «Тула», були носіями, кухарчуками чи особистими охоронцями, а може, вони приїхали просто з Сицилії. Здається, інших варіантів не існувало. Вони сіли в автівку, яка журливо стояла між нескінченними рядами, на розі вулиці під назвою ххх ххх. Невдовзі, зловісно бухикнувши у безгомінні того загубленого, ніби острівець у Всесвіті, місця, вона неспішно від’їхала: дісталася кінця вулиці, потім повернула на вулицю, назва якої, ххх ххх, безслівно лунала у тиші, й виїхала на широкий бульвар (той самий, з якого Кармело зійшов, щойно перейшов через міст, прямуючи у свої міські околиці). То тут, то там виднілися великі лісосклади, розтрощені огорожі, крізь дірки у яких виднілася безлюдна пустка, де було розрито землю; хижі з дахами із листового заліза, порожні, замкнені на засув, сараї, городи з перекопаною пахучою землею, де безладно росла капуста чи боби й здичавілий інжир, а позаду — величезна загорожа з хмарочосів удалині, вогні яких сяяли в нікуди. Подолавши значний відрізок шляху, тепер ця польова дорога чи дорога з глухих околиць вела на Тібуртинську[197] дорогу, яка тоді ще була у самому серці міста, на її світлофорах запалювалися й загасали побляклі жовті вогні; навіжено пролітали автівки, повертаючись з кіносеансів; навіть був гурт берсальєрів[198], що поспіхом поверталися зі своїми пакунками у казарми Форту П’єтралата із звільнення.
Незадовго до того, як вони дісталися Тібуртинської дороги, туман раптом розсіявся й світ постав перед ними ніби перемитий. Над потрісканим асфальтом височіли чистенькі багатоповерхівки. Зачинені будівлі, рядки опущених жалюзі, козла та купи деревини на майданчику, де тривають будівельні роботи, — все навколо було надмірно перебільшено, як у видінні. Машина повернула на Тібуртинську дорогу й полетіла прямо, лишаючи позаду себе місто. Із заднього вікна виднівся Кармело, який напружено сидів на сидінні у своєму білому плащі; а обриси інших двох виднілися попереду; вони мовчали; їхні непорушні спини були сповнені незбагненного сенсу.
Заїхавши на облізлий пагорбок, обабіч якого було вирито щось на зразок нір для маленьких майстерень, де виднілися ще обриси загорож з багатоповерхівок, що сяяли понурим блиском, машина з'їхала з Тібуртинської дороги, повернувши на дорогу, на котрій де-не-де виднілися величезні ділянки землі, на яких залишилися руїни нещодавно зруйнованих будівель, однаковісіньких на вигляд. Ще зоставалося кілька стін; серед звалища біліли шматки вапняку та кілька унітазів. Неподалік знову поставали будівлі, вони теж були всі однакові. Дорога мала невеличкий підйом, потім трохи спускалася, повертала ліворуч між двома жалюгідними будинками, які залишились у зруйнованій міській околиці, поєднувалась з іншою польовою дорогою, що йшла між неозорих полів, засіяних лікарським рослинами, де росли прадавні дерева, покинуті напризволяще; сяючи своєю надмірною чистотою, здіймалася заправка, навколо якої стояло величезне риштування. Вдалечині (мерехтячи маленькими вогниками у тиші), яскраво-темні проти бездомішної темряви неба, здіймалися перші маленькі узвишшя Апеннін. Машина звернула праворуч польовою дорогою, а проїхавши вузесенький місточок над залізницею, затиснутою між греблями, порослими духмяними дикими рослинами, знову повернула ліворуч (їдучи до тих далеких пагорбів). Й ось вони знову в місті: навколо зовсім безлюдні околиці, де височіли убогі багатоповерхівки, тулячись одна до одної, дороги бігли вглиб, у безладдя будмайданчиків, загублених у сільському мороці.
197
Дорога була побудована при консулі Марку Валерії Максимі близько 286 року до н. е. і з’єднала Рим з Тібуром (сучасний муніципалітет Тіволі, у провінції Лаціо). Одна з консульських доріг, на місці яких пролягають сучасні шосе.