Машина проїхала далі й спинилася біля кущів ххх, ніби комусь захотілося сходити до вітру; трійця вийшла з машини, ліниво гупаючи дверцятами. Зникли в кущах: Кармело й двоє чоловіків по обидва боки від нього.
То лише здавалося, що море було непорушним. Насправді на пляжі, серед чорнуватих нечистот воно як завжди вихлюпувало свої хвилі, уперто й невпинно накочуючи їх одна за одною; вони ліниво линули, й їхній пінний, надзвичайно витончений закрайок щоразу з’являвся на очі у тих людських нечистотах та в посмученому світі лише на якусь надто коротку мить. Неугавне шльопання морських хвиль врешті винесло на поверхню води щось схоже на білий стовп, який лиш трошки намок, він ніби висів, як тінь привида в тумані, що огортав пляж скільки сягало око.
Можливо, ніч уже минула й уже починало дніти; і від того була та неприродна білизна.
Нотатка 63а
Наразі, далеко в морі, ніби на острові чи на півострові, поєднаному із сушею тоненьким невидимим перешийком (чи це Остія? Чи Ф’юмічіно? Чи Анціо? Чи ще віддаленіші місцини, тосканські чи калабрійські селища, що розташовуються найближче до моря?), показувались перші сонячні промені. Але вони були настільки далеко, що здавалось, ніби то один-єдиний промінь, нескінченне мерехтіння далеко у морі чи на закрайку неба. Дивно, та попри те, що повітря було білувате від вологості, та грудка світла мала чи то рожевуватий, чи то червонуватий колір. Ніби його відфільтрувало сутінкове повітря. Але зараз, попри далекий-далекий, можливо, примарний, провісник світанку, ще стояла глупа ніч, вона була саме в розпалі, загублена в собі самій та у своєму безгомінні. Те далеке мерехтіння було єдиною ознакою життя у всьому світі: отам вирувало життя, там були оселі, шляхи, мовчання та сни, їхали автівки, може, грали музику, кохали: все незначуще, сіре, все меланхолійне, все вже трапилось, усе безперечне. Одначе ті щільні червонуваті промені далеко у темряві засвідчували, попри все це, що життя існувало. Але тоді чому ж, якщо це справді так, у них не було нічого, що радувало б, дарувало б хоч найменшу втіху, що вабило б до них; але натомість, здавалося, прагнули попередити: «Не приходьте сюди», навіть коли відчуваєте незбориму жагу побачити свідчення того, що вже безповоротно минуло, як-от лампадки на кладовищах?
Виконавши свій обов’язок, завершивши своє завдання, двійко чоловіків, які супроводжували тіло Кармело аж до цього місця, здиміли. Саме тут, на понурій жаровні, якою була ця місцина далеко в морі, вони знайшли собі прихисток. Обидва Духи, як і решта їхніх братів, ледве помітно затремтіли в одному з тих маленьких промінчиків, які мізерно перетворювали їхнє тремтіння на слова, які мали одноманітний та жахливий сенс, хоч нашіптували їх ледве чутно й з такої надзвичайної далечини. ˂
Наступний розділ (чи той самий)
— Посадка на маленький моторний човен
— Троє Старців
— Екіпаж — сицилійські прізвиська
— Подорож триває один день та ніч — ˂…˃ легкий на морі
Надвечір, прибуття в порт (у Палермо)
прогулянка містом — цвинтар (кладовище Палермо)
[процитувати Данте — човен Харона[200]]
Перед тим:
Перед лицем богів підземного царства (Андрі та/чи Матері — герої — заправник, нічний наглядач — відчувають мороз поза шкірою, відчувають, як холоне їхня кров тощо (найбільш могильна інтрига та «детектив» у подорожі)
(Серпень 1974-го)
Нотатка 63b
ПОСАДКА НА СУДНО, ПОДОРОЖ,
НОВІ ВЕЧІРНІ ВОГНИКИ
За кущами ххх ххх, що розповзлися по піску, у високому стовпі піни, що висіла над хвилею, був маленький навіс, якого не видно з дороги. Попереду здіймалися дві чи три халупи й, може, ще рядок напіврозвалених кабінок, поруч була ще й бетонна будівля, у якій, мабуть, розташовувались нужники. Посередині, між двома бетонними причалами, які, як годиться, були теж роз’їдені та облуплені, протікав канал, вода в якому була надзвичайно мутною, як у стічних канавах чи клоаках. У каналі, під довгими лебідками рибальських вудок та ххх, стояли судна. Вони були дуже маленькі: розламані човни, баржі, кілька катерів, які, певно, не використовувались ще з минулого літа; лише в кінці каналу, неподалік відкритого моря, стояв великий, неначе новий, моторний човен. Він ледве колихався на воді. Саме до нього, зійшовши з дороги, повели Кармело Андрі та ххх. Там, зрештою, їх чекали й інші, не менш вірні, ніж вони самі: чотири чи п’ять парубків — однолітків Кармело і троє Старців. Кармело заліз у моторний човен, стрибнувши просто з причалу, поруч з яким стояв човен, і зник на борту судна разом з рештою. Дуже повільно, не галасуючи, без ніякого поспіху, моряки почали відшвартовуватись: вони майже пошепки перекинулися кількома словами, й загалом лише ці кілька слів, сказаних на діалекті, засвідчували їхню присутність на борту. Їхніх тіл не було помітно: один з них був піднявся на палубу біля носа судна, але відразу ж зник. Як завжди, відчалювання було тривалим та важким і відбувалося дуже спокійно й ретельно додержуючись порядку: хтось почав посвистувати, а дехто — грізно бурчати, мабуть, то був хтось зі Старців. Здавалося, що на тому човні, не знати через які-такі міркування, снували туди-сюди лише для того, щоб убити час. Тож, коли запрацювали двигуни й їхній гул злився з шумом прибою, це здалося дивом. Незважаючи на це, човнові знадобилося ще трохи часу, щоб він нарешті відійшов від маленької бетонної пристані й, надзвичайно обережно, повільно трусячись, поплив у відкриту воду. Його маленький прожектор на верхівці щогли ще довго колихався на воді, у тій ххх ххх, аж поки не зник за завісою білих випарів, що висіли вздовж усього узбережжя.
200