Випроставшись, усі вони стоять обличчям до нього, ніби воскові фігури: жести, вчинки, посмішки, дії, слова — усе це неістотне чи неважливе. У цьому Колі важливим є проста людська зовнішність.
Жінок, дебелих та розпатланих, хоч замість фартухів дехто з них тепер одягнений у сукні, оздоблені штампованими квіточками, огортаєa[218] щось схоже на легку поволоку, у якій розгледіти їх неможливо; а разом з ними й старі, і затяті п’янички й пенсіонери, які вже однією ногою в могилі; літніх людей теж огорнула кармінова поволока, через яку вони перетворюються на незначущих тіней, котрі через силу хочуть виставити себе напоказ, силкуючись бути на висоті. Й дехто з цим упорався: приміром, «товстун» у незапнутій сорочці з оливковою шкірою та густими вусами, які висять як у татарина. Чи довготелесий з водянистими очима та пикою, як у старого сутенера, що видає себе за службовця, має вже напівпосивіле волосся, як у святого, яке в’ється по спині, хоч спереду все вже облисіло й блищить, мов кришка на каналізаційному люкові. А парубки та підлітки стоять, пречудово залляті металевим червоно-карміновим світлом, у яке забарвлене це Коло.
Нотатка 71d
МЕРДА
(Видіння, розділ четвертий, II)
Усі вони схожі на Мерду, який, виходячи з-за рогу вулиці, кидає на них заохочувально-заспані погляди (хоч насправді він має демонстративно вдивлятися вдалину, у далекий небокрай перед собою, туди, де розташований квартал Тусколано, — так само заспано й відсторонено, разом з тим пересичено посміхаючись), як кузини та рідні брати. Та хай яким поганим і бридким є Мерда, що має куделі на баках та на потилиці, й зубки, як у миші з канави, масне обличчя, повне ластовиння, ніби його пообкакували мухи, та зухвалості, сповненої ненавистю до всіх і всього навколо, хоч видно хвилювання (яке він чудово приховує), з яким він канючить до себе увагу — але «такі ж самі, як і він», його «однолітки», які «виставили себе на показ» у карміновому світлі ххх ххх дороги, ще гірші та огидніші за нього.
Що ж вони не сміються, не обіймають дівчат за плечі, не поводяться, як годиться за цих обставин, не дивляться вперед, не втуплюються очима долу, як монастирські вихованки, не базікають між собою, не поворухнуться, взагалі не мають наміру робити щось: бо вони там стоять лише задля того, щоб показати, які вони потворні та гидкі.
Нотатка 71е
МЕРДА
(Видіння, розділ четвертий, III)
Позаяк саме тепер починається справжнє споглядання, — інтелектуальне споглядання, — Божественна трійця, яка тягне за собою віз, у якому сидить Карло, починає стоячи за його спиною, розтлумачувати йому те, що він бачить; втім, це лише внутрішній голос, який перескакує від думки до думки, наче уві сні. Насправді розмовляють з ним лише двоє. Третє божество німе. Але Карло їх не бачить. Лише «дізнається» від них, їхня внутрішня розмова проникає йому всередину, наче світло, — те, що йому потрібно, аби зрозуміти, що коїться перед його очима.
Перше, про що він «дізнається», — це що кожне Коло[219] втілює якийсь окремий Різновид, а отже, кожна Ява є неповною: вперед виступає певна окрема Складова нового Еврезису на ххх ххх Дорозі. Друге, про що він «дізнається», — це що всі Складові, які Показ час від часу висуває вперед, — ніби непохитні й майже застиглі, — наповнюються життям і рухаються лише у поєднанні з усіма іншими чи з переважною їх більшістю. Отож (це третя річ, про яку розповідають Карло) — всі ці окремі Показові Складові співіснують у справжніх людях, які час від часу демонструють їх на собі, на своєму тілі. Врешті, хай там як, — і це третя річ, про яку йому попередньо повідомили, — у Показі обов’язково є хтось, у кому якась окрема Складова виявляється у бездомішному вигляді. У даному випадку на ххх ххх Дорозі Складовою є потворність та відраза.
А та особа, у якій немає нічого, окрім як потворності й огиди, є Взірцем.
Та Взірця не видно, адже нікому не сила стерпіти того, який він має вигляд.
Він похований у глибині Кола, усередині маленької мармурової могили, що утворює скинію, на якій стоїть Бовван (вона різнобарвна, колір залежить від Кола, у цьому вона кармінова), що відтворює статуру Взірця, але й на нього накинуте укривало, адже обличчя у нього теж нестерпне.
«Могила» чи «Скинія» розташовані у кінці вулиці, там, де кармінове забарвлення поступово переходить у полуничний пил, хоч здалеку, він видається бляклим, можна сказати білуватим.