Як я вже згадував, перший Карло — інженер, він працює у керівництві одного з провідних підприємств італійської держави, входить до числа «мовчазної влади», але не цей факт є визначальним, аж ніяк! Він походить із заможної, релігійної, порядної родини тощо…; а от другий Карло, якого надалі називатимемо Карл, за особистими даними, я б не зміг послуговуватися стосовно нього тими формами соціальної ідентифікації, які я використовував стосовно першого Карло. Отже, розподіл є соціальним. Вочевидь, навіть Карл уникає суспільства: втім, як я згодом розповім, його спосіб бути його частиною саме й полягає в тому, щоб тікати від суспільства. Ідеальний двійник першого Карло, усередині Карл, на місці соціального наповнення, яке робить із Карло першого того, ким він є, кимось означуваним, Карл має пустку. Й ця пустка заповнена чимось іншим, що виявляєтьсяa[22] в усіх нормах поведінки у суспільстві, які характеризують міжособистісні стосунки у цьому суспільстві, що спонукають Карло першого до дії. Іншими словами, якби хтось збоку спостерігав за тим, як поводиться Карл, можливо, поміркувавши над його діями згодом, міг би приписати їх лише Карло. Так, у поліцейського, який заскочив Карла за незаконною справою, що суперечить буржуазним нормам поведінки, а простіше кажучи, кодексу, буде один вибір — заарештувати його замість Карло: перевіряючи документи Карло, його особисті дані, все те, що, навпаки, ніби у лінгвістичній системі, розміщає його в суспільному оточенні.
˃ Карлb[23], попри те, що цілком однаковий з Карло, настільки однаковий, що їх майже неможливо розрізнити один від одного, у соціальній ієрархії розташовується нижче за Карло. Однак підлегле становище Карла Карло перший контролювати не в змозі.
Карло другий, як і всі прості люди, які не мають соціального впливу — у цьому вони трохи схожі на собак — добрий. Соціальна нижчість та доброта — тотожні. Проте у Карлові зосереджуються негативні риси Карло, а у Карло зібралися всі добрі риси Карла.
Карл — це служка. Карло — хазяїн. Але, як я розповім вам згодом, Карл (мабуть) — людина вільна, а от Карло, безсумнівно, невільник.
Свободу, яку має Карл, неможливо класифікувати, між нею й тим, що є вільним, поза межами здорового глузду існує нерозривний зв’язок: тобто ця дійсність не є культурною чи соціалізованою (тим паче, що існує вона лише теоретично). Попри те, що Карл — слуга Карло, Карло не може контролювати його. Він водить його за собою на шворці, наче пса, але гадки не має, до якої межі знає свого слугу, ба більше, не знає, де межа його існування, поза вчинками, фізичним та фактичним його існуванням.
Перш за все, Карл — добра людина й лишиться таким довіку: він теж народився в Александрії, вчився у Турині, живе матеріальним життям цього суспільства й у цю ж саму мить історії, втім, здається людиною із зовсім іншої цивілізації, не італійської й не буржуазійної. Його служіння іншому має, звісно, незвичні для італійського буржуа риси (чиє служіння має геть іншу природу): можливо, він походить з італійського «народу», історія якого геть інша, давно забута — й, можливо, саме в цьому пояснення шляхетності, якою наділене його служіння. Так само, як деякі поліцейські чи юні карабінери родом з бідних родин із півдня країни, чиє служіння є глибоко шляхетним, позбавленим почуття провини; як бувають граційними та сповненими гідності деякі селяни чи, точніше, батраки на нивах, зокрема мешканці провінції Романья. І хоч часом йому доручають виконувати вульгарні завдання — які самі по собі не є вульгарними, але вважаються такими в очах буржуазного чи дрібнобуржуазного духу, котрі ґречно внушає йому Карло, — Карл все одно лишається незіпсованим, його це не зачіпає; і це стосується не лише його молодих років у Равенні чи Болоньї, у розквіті молодості, але й теперішнього його віку, коли він, хоч і має юнацьку зовнішність, уже є чоловіком зрілим, із сивиною у волоссі. Він нічого не має й ні до чого не належить, і в цьому його захист. Із істоти, яку творить суспільство, забезпечуючи його з надлишком засобами до існування, які він, однак, ˂…˃ відмовляючись, як чинять прості люди: те, що, занурюючись углиб, клекоче, не знаходячи виходу, викликане у душі Карло міжкласовою боротьбою, для Карла є лише «flatus vocis»[24], які мають вагу, але не мають змісту.
Бейрут, 5 травня 1974 року
— Під час першої подорожі до Турина слідом їде шпигун. Усе це призводить до короткої зустрічі персонажів, наприкінці якої один з них промовляє фразу на сицилійському діалекті.