Але у Сцені з Видіння все зовсім навпаки: молоді й літні персонажі, які почали показувати свою фізичну й соціальну подобу на попередніх Колах, — наразі доводять, що не мають свого Взірця, а отже, вони спантеличені й хворі. Старим та людям у літах це можна пробачити: хоч вони втратили його, та принаймні він у них був. Але молодь страшенно від цього страждає: вони не знають, кого наслідувати, власне, вони не знають, втіленням якого Взірця їм бути. Певна річ, як ми вже бачили у попередніх Колах і як дізнаємося з наступних, вони мали й матимуть інші взірці, але цього, Взірця переконаності у вічних життєвих цінностях, себто у здоров’ї, саме цього — немає. Тому й мають їхні обличчя хворобливий колір. Усі вони хворобливо бліді, а часом блідість та була свинцевою чи мертвотною. Очі погасли чи блищать, як у гарячці, чи світяться лише природним блиском, навіженим, як часом світяться очі у деяких тварин, які крутяться навколо своєї осі знов і знов, ніби скажені, бо досі відчувають жагу, хоч давно вже не знають, з якої причини. Така бліда шкіра, відчай та збайдужіння ххх — це беззаперечні симптоми недуги, яку загалом називають Неврозом. Випадки цієї хвороби різняться від цілком звичних та легких до мало не жаских випадків божевілля: бліді, ніби примари, очі незглибимі, а в куточках зігнутих синюшних ротів слина крапає маленькими крапельками.
Нотатка 71h
МЕРДА
(Видіння, розділ сьомий)
У сьомому розділі Видіння ми дісталися четвертої дороги, яка простягається поперек Торпіньятарської — у цьому місці стоїть невеличкий світлофор. Сцена у Видінні розташовується ліворуч від Карло. Сяйво кольору черешень. Плити, з яких виходить це світло, відтворюють звивисту вуличку, яка біжить до хижок удалині, що скупчилися, як курники біля мурів Акведуків. Відразу за рогом стоїть невеличкий супермаркет з кав’ярнею просто неба. Горить червоне. Мерда зі своєю ясочкою чекають на краєчку тротуару. Наразі наче все свідчить про те, що у цю мить Мерда хоч би на мить ослабить хватку, якою, зігнувшись у три погибелі, тримає свою ношу, свою дівчину, щоб трошки перепочити, розім’яти руку, яка, мабуть, заніміла, затекла чи, принаймні, затерпла. Та де там, нічого такого й близько нема. Мерда й надалі не порушує своєї пози, яку, на його думку, певно, ніяк не зміниш. Ба більше, спокійно, мало не насмішливо, усміхаючись, щоб приховати ніжність, яка в таких випадках є звичним ділом, ще міцніше хапає свою дівчину, яка у відповідь, аби не пасти задніх, хворобливо йому посміхнулась (хоча насправді мала чудове здоров’я, сповнена сил, скидалася на циганку, й якби їй довелося запустити у Мерду піцою, летів би бідолаха аж на той бік вулиці).