— Усе, що робить Карло у Турині, він ніби бачить на власні очі (складена ним розповідь заповнює прогалини: вона написана грубою мовою, але я, оповідач, переписую її високим стилем тощо).
---
У той самий час, повертаючись до Турина, з першої подорожі (мати, сестри, шкільні товариші, легендарні місця [освячені наново]). Карло другий вперше подорожує на Схід як підлеглий (на початку своєї кар’єри).
У подорож його відправили двоє можновладців, які були не грубими сицилійцями, а людьми освіченими (які використовували у власних інтересах лівий католицизм та по суті мирський склад другого Карло).
Подорож
Це ледь мапована подорож аргонавтів в інші краї (із подорожей Геркулеса) — це аналогія з усіма іншими подорожами героїв (˂…˃ науково-культурний) [про це дохідливо говориться у вступі, написаному автором] —
Уся подорож геть-чисто вигадана, це марення (дійсність — фрагментарна, візіонарна тощо), [юнацька подорож тощо] —
Внаслідок цього друга подорож Карло другого, яку він здійснить, уже коли буде «мати владу», буде повторенням першої. Тепер уже все замаповано (головним чином, через Нафту). Наразі залишається лише одне незамаповане місце (випадково воно розташовується у пустелі). Й у цьому незамапованому місці починається (пор. падіння Дамаску) ˂…˃ Карло, який потім знову навернеться до містичної релігії (на італійський манір тощо).
Третя подорож [до Едо[25]] — це третє повторення [через — мапування — культурне — ментальне].
Нот. 6а й далі
— Куди поділися Карло Поліса та Карло Тетіса після їхньої появи (зникнення таке саме, як зникнення Кармело й Двадцятки Духів).
* (Поява полуденного Бога, ще страхітливішого, пор., «Хиби прадавніх» Леопарді)
Нотатка 6b
ДЖЕРЕЛА
(Передмова)
Певна річ, дочитавши до цього місця, читач цілком природно й, зрештою, неминуче, мабуть, вирішив, що все, що написано у цій книзі, «відсилає у дійсність». І лише поволі, просуваючись у читанні вперед, а відтак знову проходячи кроками свого автора, читач усвідомить, що ця книга не відсилає ні до чого іншого, окрім себе самої. І відсилає вона також — власне, чому б ні, — через дійсність: дійсність, про яку знають — умовно й у загальних рисах — і читач, і автор. Коли мало-помалу буде встановлено, які були підстави прихованої логіки — яка діє лише на основі «спонуки», що її створила, — «спонуки» абсолютно безсторонньої ˂ і, я визнаю це, але з причин, які стануть відомі пізніше, трохи дурнуватої, — читач матиме змогу впевненіше просуватися між тенетами розповіді, які «розтлумачуються по черзі». Я усвідомлюю, що наразі йому доводиться долати відразу, яка виникає через несправжнє перелаштування дійсності: несправжнє, бо насправді його не існує. Отож я вимушений просити читача, аби він, наскільки зможе, притлумив свою цілком природну огиду до «удавання» й довіряв, принаймні, позитивному впливові простого й нехитрого нагромадження матеріалу.
Я пишу все це через те, що маю намір написати про передумови чи, принаймні, описати те, про що конче необхідно знати: саме їхня суть скидається на безпосереднє й дещо хронологічне повернення до дійсності, хоч і розглядається з точки зору ролі у нашій розповіді як довгий і досить заплутаний період підготовки, що передує історії.
Нотатка 6 bis
ГЕРОЇ, КОТРІ «СПОСТЕРІГАЮТЬ ЗБОКУ»
Видається дивним, що деякі цілком справжні «події» розповіді, так би мовити, творяться й проживаються уявними персонажами. Утім, як стане зрозуміло згодом, неминуче мало трапитись саме так. У такому разі читач вільний сам уявити, де саме ці персонажі «зустрінуться». Певна річ, дія відбувається у Римі наприкінці п’ятдесятих років. Відверто кажучи, моя цілковитаa[26] недосвідченість у середовищі, що стосується владних кілb[27], змушує навіть мене самого уявляти шлях, будівлю, помешкання, де відбудеться, таке важливе для долі мого героя возз’єднання. Мені важко уявити зовнішність персонажів, які збираються разом й обговорюють випадок Карло тощо. І не через кокетування (втім, читачу, не йми мені віри). Насправді певне ментальне ледарство вимальовує в моїй уяві образ (він візіонарний через знеславлену дійсність) оселі у районі Паріолі, неподалік тієї, що замолоду винаймав Карло. І, зрештою, недолугий, грубий, якийсь затасканий образ, — хай і під надміру суворою буржуазно-порядною личиною, — наших героїв, що причаїлися в тіні. А ще я уявляю їхній жаргон, як вони балакають між собою (втім, розмова їхня, якщо не зважати на те, що вони кілька разів відволікались на несуттєве, стосується виключно грошей, півдня та правосуддя). Про мене, будь-хто, хто належить до владних кіл (звісно, якщо не йдеться про диктатуру, бо тоді все набагато простіше), зрештою, може бути лише химерою.