Нотатка 72d
МЕРДА
(Видіння, розділ двадцять четвертий)
Перш ніж покинути третій Пекельний Рів, треба хоч би кинути оком на Сцену Дійсності, яка ще майорить, перед тим, як їй зникнути навіки.
На вулиці, названій на честь ххх ххх, уже майже на околицях кварталу Торпіньятара, поруч з кварталом Мандріоне, з його відомими мурами, які, коли йдеш цими бідними кварталами, розділяються надвоє, розчахуючи широкі простори, в яких спадає доземно небо (за будиночками, обнесеними огорожами, вкритими зеленню, дво- чи триповерхівками, халупками та хижками), комашиться люд; у цьому рої геть усі: жінки, старі баби та діди, літні люди, дітлахи, шмаркачі, підлітки та юнаки.
У юнаків на шиї зав’язані червоні хустки, котрі ˃ виділяються ˂ на тлі їхніх дешевих штанів та копійчаних сорочок і беретика чи кашкетика, якщо, звісно, вони їх мали, які хлопці так нап’яли на самі очі, що для того, щоб спромогтися щось побачити, треба було трохи задирати голову. Над худенькими плечима мужньо видніються коротко стрижені й вкриті густими кучериками потилиці, які, втім, видаються тендітними, коли у хлопця плечі дужі й широкі.
Це комуністи, вони, мабуть, саме повертаються з якихось виступів у центрі. Вони радіють. В очах палає вогонь. Веселий південний вогонь. Вони борються проти злиднів та несправедливості, але не бояться їх. Глибоко в серці вони насолоджуються життям таким, яким воно є, ще й тому, що колись настане день їхньої звитяги, і тоді увесь, всенький світ належатиме їм.
Вони розмахують червоними стягами. Комуністична партія — це не велика партія чистунів. Це чималенька партія замазур, але вимащені вони у бруд від майстерень, заліза, іржі, замазані борошном, таранькою, кров’ю, мелісою, потом та пилюкою. Той, хто дає, є не менш величним за того, хто приймає. Той, хто передає стяг, і той, хто його несе, — то справжні товариші, навіть попри те, що вони різняться один від одного, як можуть різнитися інтелігент від робітника чи робітник від жебрака.
Нотатка 72e
МЕРДА
(Видіння, розділ двадцять п’ятий)
У четвертому Рові, який розташовується на Вулиці ххх ххх й якого Мерда дістався, напружуючи всі сили, ми не можемо не зважити на те, що розгортається у Сцені Дійсності.
Тіні живих, які з’являються через короткі проміжки у розпалі одного з днів, що вже минув без вороття, — які ось-ось кануть у забуття не дня вчорашнього, а тисячоліть, — прийшли сюди, обдаровані величною можливістю говорити. Те, що вони вигадали, й справді нововведенням не назвеш. Ці їхні вигадки порушують кодекс поведінки за певними правилами, які існують у тому кодексі для того, щоб його порушили. Та мовленнєвий шал невгамовний: через тих, що стоять поряд і несамовито то роззявляють, то закривають роти, створюючи гармонійний чистий звук, що перериває тривале завивання: «Надіааааа», в якому «На» звучить у ніс, а «іааааа» — тужливе й роздратоване; лайки між беззубими сенаторами, котрі, поставивши поруч бутля, чи то пак півлітровку, з вином, на новий лад переспівували старі урочисті промовиa[238], які принесли їм стільки слави, тисячу раз на день протягом тисяч і тисяч днів, — до різких та гримучих «вигуків» молодиків, хайку, навіяних якимсь древнім Духом, що не сконав за поступової італіїзацїї, до яких замість приспіву щораз додають «щоб ти здох» та «щоб тебе цюцюрка грала». Кожне словосполучення — це вірші, кожне посилання на факт — це художня проза. Безсумнівно, тоді ще укладальником жаргону був Гермес Трисмегіст; адже рука крадія досі краде так само, як і дві тисячі років тому. Але ж читач мені пробачить, що розмова між Божествами, яку я переказав, наразі скидається на мадригал чи на прозовий твір: «je ne fais pas d’ouvrage, je fais seulement des essays en comptant toujours prelude…» (1)[239]
Нотатка 72f
МЕРДА
(Видіння, розділ двадцять шостий)
Незабаром уже Видіння закінчиться. Як же важко й тривожно мені було описувати його, то вже я й переповідати читачеві не хочу; варто лише нагадати, настільки нестерпно, спізнавши його, жити у світі, у якому очі вже не здатні не те щоб з любов’ю глянути, а навіть зацікавлено чи привітно. І хай би як я не «вдовольнився пусткою», коли я про це згадую, то мені так заціплює, що я стаю просто неспроможним говорити культурно: лише людина, яка кохає, страждає, коли бачить, як змінюються кохані люди. А той, хто не кохає, навіть не помічає нічого. Політикам бідняки по цимбалах; як і інтелектуалам — молодь, їм не лише не болить така зміна, вони цього навіть не усвідомлюють. Але ж ідеться не про якусь там, хай і болючу, зміну, коли людина деградує. Як я вже згадував, йдеться про справжнісінький геноцид (1)[240].
240
(1) «Відповідно до того, як світ речей наділяють цінністю, зростає знецінення людського світу». К. Маркс. «