Мерда прийшов туди, де Pattern, котрого нав’язали бідній молоді, яка наразі, певно, вже не така бідна, стояв на чолі знищення Мови. Оскільки логіка ххх цього мого простого Видіння передбачає, що Складові, які утворюють Життя, а отже, й Живих, мусять хххво бути знищені одна за одною. ˂
Уздовж заповненим блідим глибоко-надвечірнім чи нічним світлом тротуару ті, що «посіли місце тих, хто мав бути», направду, балакають. Отже, не позбавлені мовленнєвої здатності. Хоча їхні теревені були плавними, невимушеними, сказати б, безперешкодними, як коли гадають, що говорити можна про все. Втім, незабаром стає цілком зрозуміло, що вони повторюють неконтрольовану свідомістю дію, яка призвела до того, що вони стоять «на іншому місці». Їхня афазія виявляється в тому, що вони механічно послуговуються виражальною системою мови, в якій було розширено лексику лише задля того, щоб вона навіки застигла у такому вигляді; це задерев’яніння стосується й пізнавального збагачення, для якого конче необхідне було збагачення лексики. Але гадати, що пізнав увесь світ, а отже, вмієш говорити, — це омана. Через це виникає підсвідома непевність, яка, зазвичай, є джерелом потворності та відворотності, і зарозуміла упевненість, — аж ніяк не бідніше джерело потворності та огидності. Отож на одному з облич Взірця сяє задоволена усмішка, адже він спромігся поширити таку національну мову, яка, збільшуючи потребуa[241], пропорційно з тим збіднюється, зводячи свою виразність нанівець. Людина, яка нею розмовляє, уникає почуттів (а надто не виражає наївності, здивування, поваги, зацікавленості), суворо дотримуючись безбарвності, властивої людині, яка цілковито пізнала себе, інших та людські взаємовідносини (2)[242]. Праворуч уздовж тротуару, де сутінкове чи нічне світло тьмяніє, дехто, звісно, якщо ще не забув, розмовляє діалектом. Але й ця говірка — безкровна й ці слова лише несуть інформацію, уподобившись цій мові. І більше, ніж лише у вимові. Вона стала зовсім невиразною, з її тонесенького гілля, ніби посохле листя, попадали додолу жаргонні слова. І якби хтось із старих співвітчизників, які мешкали тут ще кілька років тому й у яких вони ххх вкрали їхнє місце, завдяки вивертам долі знову з’явився серед нас, розмовляючи своєю мовою, то, мабуть, його б зрозуміли лише зі словником, у якому є глосарій жаргонних слів. Та більшість із тих, хто наразі стоїть на цьому тьмяному тротуарі, навіть не вміють розмовляти sic et simpliciter[243]. Вони насилу бурмочуть, штовхаються, вимовляючи якийсь гортанний звук; якщо їм треба показати своє здивування, вони починають надмірно горланити і з показовою вправністю наслідувати вівцю, курку чи псаb[244]; якщо треба показати свою радість, вони починають розсипати різкі й образливі кпини, які згодом переходять у рохкання чи хрипіння, як при нападі чорної хвороби, від яких стає не жалко, а страшно.
Нотатка 72g
МЕРДА
(Закінчення Видіння)
Наразі Божества, люб’язно й докладно, як добродій Верґілій, саме пояснюють Карло, у чому полягає сенс у черговому Рові (у ньому чується галас, до речі, саме час назвати його «пекельним»), заразом наперед розповідаючи, яким буде це Пекло, коли вони проминуть П’ятий Рів, на тому боці смердючої ями, що розділяє Торпіньятарську дорогу надвоє, коли раптом Мерда спиняється.
Він стоїть на розі, за яким саме й має починатися V Пекельний Рів, хоч таблички з позначкою про це ще видно не було; здалеку виднілися ряди мотоциклів, автівок, мопедів, двигун у всіх було ввімкнено, і всі мали ххх глушник, а на них — кляті мотоциклісти у шоломах. Та, певна річ, на все це не Мерда дивився. Очі в нього мутні, сказати б вирячені так, що майже видно білки; обличчя бліде як у мерця і вкрите потом, він, певно, замерз. Рука, якою він обіймає, втримуючи на собі, як мішок, свою жінку, мабуть, уже знову стала нестерпно боліти. Він намагається спокійно й байдуже усміхатися, але ж потім раптом здається. Шатаючись, з гримасою нелюдського болю на обличчі він забирає руку від своєї лади й, позбавлений сил, зомліваючи, Мерда «впав, неначе той, хто нагло вмер»[245](1)[246].
242
(2) «…кожну священну річ [буржуазія] паплюжить, а тому люди нарешті змушені зняти полуду з очей й вільно поглянути на своє місце в житті й свої взаємини». К. Маркс. «
246
(1) У ті часи, коли відбувалися події нашого роману, «пару» не благословляли, а кляли. Й тим більше, що сильніше її прославляла і рекламувала сексуальна вседозволеність. Але їхня очевидна нещирість доводить, не залишаючи жодного сумніву в тому, що вони провинні. І справді, колись кожна дитина, що народжувалася в такій парі, була внеском до позитивної статистики, в якій народжуваність перевищувала смертність; сьогодні це справжній злочин проти людства, перед яким постає загроза зростання населення, а отже, голоду й знецінення кожного окремого його представника.