Перш за все, я маю на увазі їхній моралізм, той, який лунає і в їхніх пишномовних висловах, і в найбільш тривіальних (недаремно ж задум про «вільне кохання» у комуністичному суспільстві цілком викорінили).
Моралізм створює можливість вибору, канони, чи то пак створює конформізм, який, на жаль, не має своїх принципів (адже, теоретично, зовсім нехтує ними), хоч від того він не стає менш суворим.
Насправді його принципи можна точно виразити, а звичаї — описати. Досить лише відвідати якесь культурне зібрання лівих, де збирається якийсь окремий вид интеллигенции: всі імена, які там будуть, про які книги говоритимуть, кому симпатизуватимуть, кого підтримуватимуть, кого критикуватимуть — усе це від початку до щирцю можна точно передбачити.
Культурно значущий витвір — який ця меншість обрала як втілення свого духу й для того, щоб отримувати зиск від дивовижно некритичного його «використання», — захищатимуть так само завзято й категорично і з такою самою відчайдушною банальністю, з якою стануть на захист посереднього витвору на нижчому чи навіть найнижчому рівні культури, що її мають решта.
Наш головний герой, Карло, пройшов увесь шлях становлення буржуа поступово, позаяк теоретично у ньому завжди жила здатність стати одним із тих, хто належить до верхівки. І не формально, а по-справжньому. Його туринська родина, родина, у якій він виріс і сформувався як особистість, належала до величезної буржуазійної більшості: дід, як ми знаємо, був промисловцем, батько — дипломований спеціаліст тощо, з материного боку теж були і сільські угіддя, й промисловість, і дипломованість. У цьому буржуазному світі теоретично, навіть попри його глибоку й цілковиту природність було власне критичне мислення, яке існувало задля того, щоб розвивався їхній власний критично-раціональний, винятково практичний дух.
Дорослішаючи, Карло так чи інакше ставав частиною интеллигенции, яку я називаю «просвітленою»; він переможно увійшов до провідної меншості, до еліти, яка про владу знає не лише з етичного, а й з прагматичного боку; й саме завдяки своєму критичному ставленню до Карло вона захищає його, приховуючи його несамовитість.
Зрештою, не могло не трапитись так, щоб у цій еліті не було зародків еліти, яка з’явиться згодом, яка буде більш передовою й навіть революційною, адже критичний дух, який уже почав ширитись, не зупинити (хіба штучно, з чиєїсь доброї волі).
Отож Карло потенційно входить ще й до другої еліти, еліти вищого рівня, еліти прогресистської та революційної. І навіть попри те, що він фактично не є її частиною (адже він, певна річ, несвідомо став частиною штучного добровільного втручання), безперечно, він пізнав її.
Завдяки усьому цьому Карло був міцно зв’язаний з буржуазією, отож він був приречений на те, щоб стати частиною влади. Але водночас саме завдяки цьому він був людиною, яка приносить у світ буржуазії та у свою владу радикальну критику (й знання на додачу): ба навіть більше, саме завдяки йому влада та буржуазія стають ніби відкритішими до крайніх лівих поглядів, без яких сучасну владу взагалі не можна уявити. Саме таке «удосконалення» Карло, а воно відбилося й на його зовнішності (здорове, підтягнуте й засмагле обличчя обрамляло дивовижне, біляве, ідеально чисте, не надто коротко стрижене волосся, у блакитних очах, які від звички до влади набували металево-сірого кольору, було трошки благальне й п’янке смирення), оце «удосконалення», якого зазнав політик, що не має ілюзій, а отже, позбавлений простодушності, яка властива практичній людині, яка має про владу застарілі й зовсім дитячі уявлення, — мало захистити його від найменшої розбещеності, що є у житті, забезпечити йому цілковиту бездоганність толерантної людини.
Нотатка 82
БІЛЬШЕ НЕ ПІДСТЕЛЯТИСЯ ПІД…
Тим часом другий Карло, Карло Тетіс, одного весняного ранку того ж таки 1973 року цілком ясно відчув, що його пригода добігла кінця. Він щойно прокинувся. Сонце вже стояло високо. Карло Злидар не животів, як злидарі, й спав допізна, адже, аби бути поруч з бідними, спати лягав дуже пізно. Він повертався додому, ще не втомившись, а отже, ще не почуваючись щасливим, коли на вулицях було вже безлюдно, у нічний час за мить до того, як знову з’являться люди, які поспішають на роботу. О цій порі темнота сумна, пройнята всесвітнім смутком, тим паче, якщо ніч випадає ясна й здаля можна розрізнити обриси інших кварталів міста, осяяні даремним світлом, чи контури пагорбів; чи раптом, коли вітер ущухне, залишаться пахощі липи або гліцинії, непорушні на сухому тротуарі, на втоптаній землі; і (на якомусь кущі, що росте на залізничному насипі чи на розкопаній землі, з якої так ніколи й не зробили будівельного майданчика) співає, ніби знов оживши, соловейко, якого, на диво, ніхто не чіпає.