Нотатка 84
ГРА
Існують люди, які зневірилися, відколи прийшли на цей світ. Звісно, це не стає на заваді їхнім діям, вони щось роблять у житті, мають якусь справу, створюють щось. А от інші люди, навпаки, мають ваду — вірити; перед їхніми очима обов’язки втілюються в ідеали, які конче потрібно втілити в життя.
І якщо приходить день, коли такі люди вже зневірюються — чи то поволі, чи то через низку логічних, а може, й нелогічних розчарувань, — отоді вони раптом дізнаються, що існує «порожнеча», яка для решти існувала споконвіку, та де там, — була такою звичною річчю.
Одначе відкриття того, що існує «порожнеча», для цих людей є новиною, яка спричиняє й інші речі: не лише подальші вчинки, втручання, активність (до яких тепер ставляться не як до Обов’язку, а як до даремних вчинків), а й радісне відчуття, що все це було лише грою (1)[253].
Певна річ, я маю на увазі не тих, хто дізнається про філософську чи космічну «порожнечу». У такому разі йшлося б про перетворення, яке тісно пов’язане з попередніми ілюзіями та сподіваннями, і тоді б зупинилося геть усе: був би відхід від світу, самітництво. Я не про те, я про тих, хто, якоїсь днини підбиваючи підсумки, раптом усвідомив, що відкрив соціальну «порожнечу». Втім, ніхто не збирається відходити від світу: навпаки, що більшою була омана, то активнішою стає участь, яка стала необхідною через відсутність вибору й задумана як пародія.
Ніякого самітництва: зацікавленість у знецінених соціальних питаннях, новим підґрунтям яких стали прагматизм та незалежна оцінка чеснот; це тішить, як ніщо інше (2)[254].
Знову стати енергійним, наповнитись життям завдяки ототожненню соціальної царини із порожнечею; не вірити у цінності, які були у світі, знищеному критичним розумом та гумором, перед якими жоден факт чи доказ не встоїть, а тому ще з більшим розумінням та завзяттям взятися за впровадження цих цінностей у щоденне життя, — усе це неминуче призводить до занепаду й того, що суспільство сприймається по-новому консервативно чи помірковано, певна річ, якщо людина, яка пережила це на власному досвіді, спочатку була трохи революціонером чи бунтарем (достоту як Карло Сумирний). Але який же сенс повертатись до порядку? Чи можна визначити його по-новому за допомогою класичних понять, які для цього використовуються! Висміювання — ось як налаштована людина, яка на власному досвіді пізнала світ, нарешті усвідомивши, що це — порожнеча, й, спокійно, знявши з очей полуду, по-новому прийняла це у своє життя.
Людина, яка висміює соціальну складову світу, скажімо, буржуа-конформістів, які, геть нічого не розуміючи, переходять від одного етапу до іншого, від миру до війни, від добробуту до масової різанини, від звичаїв до цілковитого винищення, не може не висміювати одночасно того, кому все це відомо. Висміювання обов’язково стосується всієї дійсності.
Й справді, коли висміюється вся дійсність, у ту мить її сприймають по-новому. Дійсність не поділяється, з одного боку, на конформістське суспільство, яке надалі еволюціонує у капіталістів, а з іншого — на тих, хто протидіє цьому за допомогою класової боротьби; вона складається, взаємопоєднуючи їх у собі, з обох частин, адже у дійсності є не лише чорне та біле, вона не знає, що таке перервність. За допомогою висміювального погляду на дійсність вдається поєднати неминуче підкорення її порядку та його найрадикальнішу й найреволюційнішу критику. По суті, це нагадує відточені до машинальності дії робітника, який робить свій внесок у виробництво, як справний ˃ гвинтик ˂, але водночас у його жесті — революційна загроза; у цій двоїстості жесту й полягає неподільність дійсності. Буржуа ніколи не спроможеться на таку дію. Але буржуа може дійти розуміння соціальної дійсності, як порожнечі й ототожнення життя з висміюванням такої дійсності. Висміювання — це та сама дія робітника: у ній є взаємопоєднання, але воно геть беззмістовне.
Утім, висміювати слід і будь-яке передчасне уявлення про майбутнє; ба більше, якщо й існує щось таке, чому найщиріше подумки усміхаєшся, то це саме майбутнє. Думка про те, що хтось сподівається на майбутнє, стає нестерпно смішною. Потому полуда падає, цілком позбавляючи світ його чар. Але, повернувшись у нього, ніби наново народжуєшся: в очах, які дивляться на речі, людей, старих притеренів у владі, молодь, яка вірить у те, що спроможна хтозна-що там започаткувати, блищить іронія (3)[255]. Страшенна рана, якої люди завдали, загоїлась і затяглася; наразі серед них з’явився новий помічник та друг, який із дивною радістю цікавиться їхніми проблемами, без жодних викрутасів допомагаючи їм вирішити їх; їм невтямки, що у його веселих очах вони розсіюються, як заблудлі примари. (Принаймні, все це стосувалося Карло Сумирного у травні 1973 року.)
253
(1) «О Меніп, Діоген тебе закликає, якщо ти насміявся із земного, ходи сюди, де буде тобі ще смішніше. Там, у вас сміх завжди був дещо сумнівним, і сумнів такий був: хто ж знає, що трапиться після життя? Але тут ти без упину сміятимешся від щирого серця…» (Лукіан, «
255
(3) «Повідай йому таке: ти забираєш із собою щось більше, ніж торбу, вщерть повну вовчих бобів, святе яйце й ще кілька абищиць, які знайшов десь на перехресті трьох доріг чи на обідньому столі для Гекати» (Лукіан, «Бесіди в царстві мертвих»).