Выбрать главу

Нот. 90 та подальші

90 Карло Перший у Пізі.

91 Карло Перший приїхав у Турин. 30 оповідань дзен на світському гулянні (12 ˂ жовт., 1973).

92 Двадцятка та інші. Фашистські духи (у пансіоні Сицилія?) призводять до

93 теракт: вибух на Туринському вокзалі, який постає у вигляді

94 ВИДІННЯ: жертв розглядаємо й аналізуємо, наче вони — живі люди, у всій їхній дріб’язковості, дурості та вульгарності.

95 Наприкінці Видіння Туринський вокзал ніби стоїть відокремлено посеред світу. Крізь дірки та відбиті краї, які з’явилися після вибуху, навколо видніється порожнеча (схожа на море чи на пустку). Пустка — це поросла бур’янами рівнина у П’ємонті — яка, загинувши, повернулась до своїх початків, — Карло йде звідти, прямуючи через пустку, аж поки не дістається сучасного Турина (вірш Одена).

96 У цьому розділі виступ палких прибічників правих. Сторінка громадянської лірики. Праві постають без прикрас: історія влади зборола їх. Як зборола й того, хто пов’язаний з ними ненависно-любовними почуттями («чари», про які ніхто ніколи не розповідав, і звичаї руху Опору).

Усвідомлюючи, що фашисти зазнали поразки й що з’явилася нова форма влади, яка по-новому упорядковує не лише суспільство, але й існування, Карло відчуває, що він поза грою, що він грає в іншу гру.

97 Повернення додому: Карло знов став чоловіком. Прозріння (дзен).

98 Вибір на користь святості. Святості аскетично-прагматичної. Прозріння та активність.

99 Іронічне знеохочення та болісне очікування. Допомога іншим, ніби у маренні, а потім повернення у стан прозріння, де знов і знов виникає думка про порожнечу тощо. Подорож до Едо.

Серпень 1973

˃ Нотатка 100

ЕПОХЕ{46}

Нотатка 97

ОПОВІДАЧІ

Карло увійшов до Вітальні у ххх близько четвертої по обіді. ˂

Він був не єдиним «впливовим» гостем, якому треба було прилаштовуватися до такого офіційного свята серед кар’єристів, снобів, другосортних персонажів, чиновників та бюрократів (з дружинами). Як не один він робив гарну міну при поганій грі. Він був зосереджений, ніби хижак, але водночас спокійний і усміхнений, мало не вдячливий, як священик, — перетворюючи своє мовчання одночасно на захисний щит і на незворушний стяг своєї влади, — він розтинав натовп співвітчизників, які святкували День Республіки, неспішно, так, щоб чи не кожен (а чому б і ні?) принагідно побув його випадковим співрозмовником. Там унизу, наче вимкнений двигун, стояв Сараґат{47}. Але Карло міг і мав зайняти місце у вужчому колі Троянди[256].

ххххххххх
ххххх
ххххххххх

Тим часом, щойно він увійшов, побачив навколо справжнісінький хаос. Шалено комашилися «ніхто» — ті, хто живе прихованим, звичайним життям. Чичикови, Передонови, перші радники (третій розряд знизу серед чотирнадцяти у царській ієрархії), як от Яків Петрович Голядкін, чи навіть служки, як Смердяков{48} — з дозволу моєї «буквальної» розповіді. А ще кілька літераторів. Тут Карло Валетті має заплатити демократії за рахунками. Очі присутніх палали очікуванням цього. А він і не відмовлявся. Однак «fata trahunt». Суть представництва в тому, щоб «представити людину, яка була б ними всіма» (здається, це Томас Ґоббс). Втім, «демократія не зводить пам'ятників, не карбує медалі. Не зображає нікого на монетах. Її справжня роль полягає в іконоборництві» (той-таки Ґоббс, «Левітан…» чи Лок, «Трактат про управління»). Однак навіть за демократії тривають «священні королівські ігри», а життя з по-королівському величним церемоніалом поширилося під вивіскою буржуазії…

Але, діставшись Емпірею, він уже побачив зовсім інше комашіння. У тому місці ти — актор, а не глядач. Тут «не виймають власну душу з тіла, щоб для певності заховати її у таємній схованці» (як зазначає Фрейзер, говорячи про вище зазначених первісних людей, додаючи ще й таке: «Якби вони знайшли такий цілковито безпечний сховок, то могли б з радістю залишити там свою душу назавжди»). Ліпше ще раз недоладно нагадати, що там ти — серед акторів, з якими бідолашні глядачі (1)[257] фізично себе ототожнюють, для них це «methexis», а не «mimesis»[258]. Що ж стосується акторів, то вони виставляли геть усе своє єство про людські очі, ніби то був пеніс, та як відомо, через виставляння кастрованість впадає в очі. Отож вони були ніби відрубаними головами Медузи[259]. Тому й обертались на камінь. Карло пішов між закам’янілостями, щоб зіграти свою роль: щоб стати ексгібіціоністом, що виставляє свої статеві органи (у живому театрі напівкастратів). Так само недоладно, як і раніше, й аж ніяк не засмутившись через неправильне буквальне тлумачення, додам, що коли геніталії цих можновладців (власне, кастратів) були виставлені напоказ, то решту було гарненько приховано; та якщо хтось щось і приховував, то це було таємницею для всіх, окрім ЦРУ. Я знаю, що від безживної метафоричності такої звістки чи, я це цілком визнаю, через її жалюгідну посутність читач зіщулиться. Ніби концентричними колами навколо Голови Держави ворушився гадючник часом лисих, часом сивих, часом волохатих, часом рідковолосих голівок, проте переповнених почуттям власної гідності. У нашій Алегорії саме ці й піднесуться до справжнього сану оповідачів. Але наразі «реалістично» вони — душі, що піднеслись на небеса й у Квіринальському палаці[260] водять хороводи, від яких у мого читача запаморочиться в голові, хоч не через це я не бажаю все це описувати, адже, зрештою, у певний момент кожен епічний поет відчуває обов’язок по черзі розповісти про всі війська, які беруть участь у параді. Це топос[261], якого, здається, уникнути неможливо. Першим, на кого цілком випадково наштовхнувся Карло, був Манчіні{49}, його огрядне обличчя, ніби надгробок, приховувало те, що його непокоїло у цю мить: наразі він надзвичайно переймався «реструктуризацією ЕНІ» й подальшим створенням холдингу, що є частиною групи, який мав узяти під контроль різноманітні виробничі сектори ЕНІ. Згодом він би зажадав, щоб одну з президентських посад посів представник СПІ, хоч був не проти того, щоб, можливо, віддати посаду професору Валетті, чи то пак нашому герою, віддавши його теперішню посаду якомусь іншому соціалісту.

вернуться

256

Натяк на «Божественну комедію». Див. прикінцеві примітки (коментарі).

вернуться

257

(1) Принаймні за Люсьєном Леві-Брюлем й Емілем Дюркгаймом та іншими.

вернуться

258

«Methexis» — походить від гр. «участь» — явище у грецькому театрі, коли глядачі брали участь у виставі, імпровізовано створюючи дію у ритуалах; «mimesis» (лат.) — «наслідування».

вернуться

259

Медуза — одна з горгон, які були дочками бога моря й жили на острові в найдальшому океані вдалині від земель, заселених смертними. Дві інші сестри, Евріала і Стено, були безсмертними, але Медузу можна було вбити. В деяких версіях міфу, Медуза не була їх сестрою, але була смертною жінкою, покараною Афіною чи за втручання в її містерії, чи за те, що вона займалась коханням із Посейдоном у храмі богині. Коли Персей відтяв голову Медузи, із її перерубаної шиї вискочив Пегас і повністю озброєний воїн Хрісаор, її син від Посейдона. Кожна крапля крові, що скрапувала з мішка із головою Медузи, що його ніс Персей, ставала іншим видом змій. Погляд навіть відрубаної голови Медузи мав здатність перетворювати людей на камені.

вернуться

260

Офіційна резиденція президента Італії у Римі.

вернуться

261

«Загальне місце» — у риториці та теорії літератури загальні місця, які визначили вибір такого чи інакшого образу чи теми серед багатьох інших.