Метрів за сотню далі — на гребенях з добре окресленими складками, на тлі чудернацьких верхівок, які нагадували то цукрову голову, то жіночі груди, дивно утворюючи ідеальний ряд, що йде вдалину, висічені у бездоганних цукрово-металевих формах, — догоряв уже зовсім чорний ДЧ9. Лише шматок хвоста не згорів у вогні. Уламки ˂ ˃, що здавався дешевим листовим залізом, були жовтими із синьою смужкою: нарешті хоч якийсь інший матеріал та ще якісь барви у морі величного рожевого.
Утім, досить жартів. Передмову завершено. Я б міг розпочати свою розповідь із цього місця. Якби не мав показати соціальний зв’язок між героєм моєї розповіді та рештою людей. Для вас він настільки очевидний, що майже межує з банальністю: й саме через те я міг говорити, лише трошки пересипаючи свою розповідь жартами.
Врешті-решт, повторюся. Насправді я розповідаю вам не про це. Моя розповідь про абсолютну незалежність законів, які встановлюють одну форму, від законів, які лежать в основі решти форм, які існують. Те, що неперервність поєднує всі закони, які у більш загальному сенсі створюють Всесвіт (особливістю якого є те, що він взагалі є неперервним), — це факт, у чому немає сумнівів, це даність. Та вступаючи у взаємозв’язок із даністю, яка суперечить їй і заперечує її, себто заперечує відсутність неперервності взагалі, — мить самостійності, — вона, принаймні на „ідеальну“ мить, зовсім зникає. У неперервності та самостійності форми полягає її суперечність. Але разом вони не співіснують, просто не можуть співіснувати. Існує або одна, або друга. Суперечність — це не що інше, як переривчасте співіснування. Отже, Гегель припустився хоч і дивовижної помилки, але все-таки він помилився. Єдина справжня безкінечність — це та, яку він називає „лихою безкінечністю“[275] (отже, він знав про її існування!). Таким чином, обидва поняття [неперервність та самостійність форми] абсолютно не долають цю суперечність, продовжуючи й надалі існувати у безкінечності, визнаючи одне за одним право на існування з такою швидкістю, яка, незважаючи на те, що вона є надприродною, не стає на заваді, щоб два ці поняття, які співіснують одночасно, розглядалися почергово, а отже, відокремлено одне від одного, й, таким чином, щоб їх аналізували лише самих у собі. Саме так. Наша розповідь відокремлює й аналізує у самому собі момент, коли форма є самостійною.
275
Гегель пише про «лиху» безкінечність тих самих процесів, законів руху в будь-яких масштабах простору та часу, а також про перервність — «зернистість» простору та часу, матерії та її складових елементів, форм існування, руху і розвитку. А неперервність, навпаки, визначає єдність, взаємозв’язок елементів матерії тощо.