Паскуале Бучареллі під час своєї першої справи не мав якогось більш-менш значного клопоту: йому це було завиграшки. Все пройшло чудово. Він мав змогу справити гарне враження на своє начальство, прокласти ххх ххх для своєї кар’єри, своїм незворушним серцем він уже передчував, скільки радості йому принесе ця справа, скільки грошей, автівку, жінок і всіх тих насолод, якими так природно й несвідомо втішаються такі люди, як Карло.
Нотатка 6 quinquies
КІЛЬКА СЛІВ ПРО ЦЬОГО ПАСКУАЛЕ
˃ (Розповідь про Паскуале — Пікаро — Смердякова)
Нотатка 6 sexies
ПРОТОКОЛ У ВАЛІЗІ
Повторюю: не було нічого простішого за те, щоб іти услід Карло, спостерігати за ним, шпигувати. Паскуале, котрий просто не міг не поєднати таку свою охоту із покликанням, вмить це втямив.
Отож, щоб устигнути вчасно, він узявся якнайретельніше виконувати свій обов’язок, досягаючи найбільш задовільного для Держави (!), та й, власне, для самого Паскуале, результату.
Проте наразі мушу прискорити події й перейти до кінця моєї розповіді, що стосується повернення Карло до Турина.
Отже, вже майже осінь, справу зроблено, й Паскуале повертається до Рима (за день до того, як до міста повернеться сам Карло). Він подорожує потягом у вагоні другого класу. Чоловік не приховує свого задоволення; тепер є змога завести розмову з попутниками; він справді один з них, він думає так само, як вони. У Генуї попутники сходять з потяга, й Паскуале лишається у купе наодинці зі своєю невеличкою валізкою (тоді ще не користувалися так званими ххх, це була одна з тих картонних валізок, які вірно й незмінно прислужувалися італійцям упродовж довоєнних років, а згодом у часи, починаючи від руху Опору[33] аж до років, коли прийшов добробут). У валізці лежав Паскуалів скарб: його протокол. Насправді, виконуючи завдання, Паскуале точними й бюрократичними висловами, котрі були водночас складеними велемовно й по суті, описував усе, що «відкрив» про життя Карло.
Саме цю доповідь він, як доказ своєї старанності й слухняності, передасть своїм начальникам. Та ось у Генуї до його купе сів ще один подорожувальник. Паскуале відразу второпав, що з цим добродієм важко буде зав’язати одну з тих приємних, сповнених здорового глузду та взаємоповаги розмов, які так гріють його поліцейське серце, чи то пак, точніше було б сказати, серце несправдженого поліцейського офіцера. Новим попутником був молодик його віку, а може, навіть трохи молодший. Безсумнівно, людина інтелектуальна. У ті часи між буржуазією та простим людом, між інтелектуалом та робітником пролягала цілісінька прірва. Досить було раз кинути оком, щоб розгледіти простісіньку зовнішність, поставу, й ви абсолютно непомильно розрізните їх. Паскуале, чоловік з народу, враз зрозумів, що перед ним буржуа-інтелігент, а буржуа-інтелігент вмить визначив, що поряд людина з простих. Відверто кажучи, немає нічого такого, щоб безсторонньо давало мені право робити висновки, хто був той інтелектуал, що зайшов у купе потяга Турин — Катанья на початку осені 1961 року, і яких він був поглядів. Та мені чомусь здається, що він був лівим. І дійсно, слідом за собою він тягнув валізу, заледве вмостивши її на сітці, напхом напхану книжками, одну з яких він витяг, аби почитати в дорозі. Це була одна з тих книжок, які було б цікаво почитати в дорозі лише тогочасному інтелектуалу лівих поглядів. Це була книжка Шкловського про Стерна (російською справді назва звучала кумедно «Тристрам Шенди Лоуренса Стерна и теория романа»). Тому саме цей лівий інтелектуал, блідий, не непримітний молодик, що трошки скидався на священика, не міг не відчути прихильності до цього «робітника» (те, що насправді йшлося про представника люмпен-пролетаріату, для нього геть не мало жодного значення, вочевидь, як і всі йому подібні, він не бажав знати, що існує люмпен-пролетаріат). Отож, обмінюючись із ним кількома словами, він був ґречним. Звісно, Паскуале на ту ввічливість взаємністю не відповів, побачивши у чоловікові фанатичного комуністаa[34]: враз сплутавши свою класову ненависть з власною професійною неприязню до комунізму. Втім, його це не надто турбувало. Чоловік був у чудовому гуморі. Він мав намір провести подорож якомога приємніше, хоч би й добренько забутися сном… Він задоволено милувався своєю валізкою, у якій лежала його доповідь і поруч котрої тепер лежала точно-точнісінько така сама валіза інтелігента, напхана книгами.
33
Рух Опору, або інакше партизанський Опір чи Друге Відродження — військовий та політичний рух боротьби проти націонал-фашизму (термін, який означає італійський фашизм та німецький націонал-соціалізм), що розпочався після капітуляції Італії у Другій світовій, 8 вересня 1943 року й тривав до кінця війни.