Отож коли двоє вигаданих мною персонажів, які насправді так різняться між собою, постали переді мною, я усвідомив, що ці двоє — одне ціле й що коли вони й були противниками, то їхня боротьба точилася лише всередині їх самих.
І саме через те, що вони були одним персонажем, як Дон Кіхот та Санчо Панса, їх неухильно тягло до їхньої первісної єдності.
Тому, аби не поєднатись, їм доводилося стати двома протилежними символами дійсності, хоч вона одна й та сама для обох. І все-таки, навіть попри це, їхнє протистояння могло бути лише нескінченно повторюваним: повторюватися у низці ситуацій, які за своєю суттю однаковісінькі.
Розділивши одного персонажа на двох, які стають частиною мого власного досвіду й моїх інтересів, я забезпечив драматичність, але це символічна драматичність, себто вона надто сильно підпорядкована розуму. Порядку.
Отож я знову змішав їх в одне, втім, тільки й отримавши знову туманні обриси вже легендарного першого персонажа — Бога Савла. Його вже одного разу було незворотно знищено, а тепер, знову ставши одним цілим, він ніяк не міг позбавитись відбитка, який залишило на ньому знищення (руйнація), якого він зазнав.
З іншого боку, як писав Мелвілл: „Батьки не звикли розкривати дітям про себе геть усе…“ Ба більше, передовсім, я б додав, „родоначальники“.
А щойно я знову відтворив Бога Савла, я взяв і повідтинав йому кінцівки. Як у деяких міфах, а пізніше й у певних обрядах, які зазвичай називають дикунськими. А потім розкидав відтяті частини тіла навколо, закопавши їх у землю, як сім’я. Невдовзі це сім’я проросло; й незабаром мене оточила справжнісінька юрба персонажів, кожен з яких унаслідував щось від „першого“. І хоч це „щось“ було частковим, кожен з них все ж таки створив із цього цілісність. Я хочу сказати, що попри те, що вони всі були однаковими частинами, мізерними, потворними покручами (як, зрештою, більшість людей), у них усе одно містилася потенційна неподільність, така сама загадкова й нескінченна, як і в „Бога“.
Тепер увесь цей натовп персонажів, яким наразі могла розпоряджатися моя уява письменника-романіста, не можна назвати лише „символами“. Вони були довільними частинами одного цілого, які дивовижним чином злилися в єдине ціле, чи то пак людство. У безладді вони були частиною дійсності й підпорядковуватись могли лише розуму-упорядковувачу, та й то за умови, що він абстрактний та узагальнюючий. Загалом, вони були Безладом.
Вони зібрались навколо мене, надзвичайно яскраво й незаперечно доводячи мені, що на практиці реальна дійсність не збігається з особистим досвідом.
І тут у мене виникла інша нагальна потреба. Що ж я маю протиставити цьому живому безладові? Якщо зробити оцей натовп, хай він навіть загадковий та сповнений людської гідності, але попри те все одно ненадійний, порожній та божевільний, головним героєм, то хто ж тоді стане його антиподом?
Все просто. Ним стану я.
Та тієї ж миті, коли я уявив себе ймовірним антагоністом, себто лише теоретично, я усвідомив, що на практиці я гадки не маю, хто я такий. Я не мав змоги осягнути власну винятковість, а через те вона фактично перетворювала мене на невидимку (пригадуєте, як у Бога Савла); і внаслідок цього моя власна особистість лишалась для мене таємницею.
Утім, моя письменницька голова виявилася страшенно вигадливою. Що вигадала? Від усього того, що я, так би мовити, назбирав усередині себе, я частинку відітнув. Точно не скажу, що правило мені за мірило. Певна річ, принаймні на око та надто не заглиблюючись у суть, це була зручність: мірила, які мені подобались. А як наставала мить, коли я переставав отримувати задоволення від цього діла, я вже не міг продовжувати. Врешті-решт, мій антагоністичний образ постав більш-менш чітко та викінчено. І осьдечки я тут. З’явився перед ваші очі. Дрібний, опівнічнений виходець із півдня, плюгавенький, низенький, із чималеньким носом, чимось середнім між орлиним та приплюснутим (як іноді трапляється в арабів), з гидкувато-червоними м’ясистими губами, надто жвавими очима у двох зморшкуватих мішках, лисочолий із довгим, наче у митців, волоссям, що спадає на не таку вже й чисту шию. Та, зрештою, щось безкінечно підліткове поправляє мою зовнішність, і від того я стаю майже миловидним: я сміюся дзвінко, трохи по-навіженому, але щиро, і я користуюсь неабиякою прихильністю оточуючих, особливо жінок, з якими мені страшенно не таланить; та мені трошки пощастило мати благальний вигляд, який я так гарно вмію приховувати за своєю покірною усмішкою, і ця благальність допомагає вибачити мені мій секрет. Але й це ще не все, за мене грає ще й те, що я належу не просто до світу злидарів, а до світу тих, хто пухне від голоду.