Гаразд, але ж це лише частина моєї особи. Як наслідок, я навіть себе самого розколов, зробив двоїстим. Те саме, що я зробив з Богом Савлом. Савло теж розколовся надвоє. І кожна з його частин врешті стала символічною. Упорядковуючи світ (і роблячи розбірливим мій майбутній роман).
Ет, ні. Саме цього мені й не хотілося.
Мені не потрібний цей зручний донкіхотсько-буржуазійний антагонізм. Я не хотів створювати суперечність, яку зручно подолають за допомогою короткого переказу, і спокійного, хай і „нанизаного“ однолінійного продовження ходу історії. Знову повторююсь, що історія ніколи не співпадає з пережитим на власному досвіді, хіба що воліємо обманювати себе самих.
Отож я взяв стій образ і повідривав собі кінцівки. Так само, як я вчинив із Богом Савлом, я вчинив із Савлом. Відтворивши себе, я згодом повідривав собі кінцівки. Я мав стати всіма, а не двома. Не двома частинами „мене самого“, які протистоять одна одній, як світло і тінь, як незакінчене і викінчене, невігластво й мудрість, нескінченність та обмеженість, те, що зовні, й те, що всередині, не тим, хто що більше їх має, то більше їх створює, зрештою, захищаючи завжди одне й те саме.
Мої розкидані кінцівки породили ще одну юрбу. Я вам не описував натовп, який утворився із розкиданих кінцівок Бога Савла, й так само я не описуватиму для вас юрбу, яку породили кінцівки Савла. То було б даремно. Був би простий перелік. Визирніть із вікна, й ви побачите натовп, який утворився після розпорошення Володаря, Бога Савла: натовп людей суне вулицею чи стоїть на місці, як нерозв’язний гордіїв вузол; вони високі і низькі, старі й молоді, якийсь заправник з бензоколонки, двадцятеро водіїв, п’ятнадцятеро молодиків у барі, маленький супермаркет, у якому ходять жінки з дітлахами, двійко поліціянтів на мотоциклах; навколо сутінки, вечоріє, повітря прозоре, як у видінні, починають запалювати вогні, бігцем, приносячи із собою радість, вриваються дітлахи, час вечеряти…
А як хочете побачити натовп, який утворився від розпорошення сина, себто Савла, озирніться й подивіться туди, всередину. Певна річ, уявлення ваше буде лише дуже приблизним. Усе набагато більш упорядковане (заплановане) й заплутане (задум вищий за себе самого), якщо дивитися на них таким чином.
Мій „роєподібний“ роман, а не роман-„рожен“, готовий. Я почав з того, що створив персонажів. Обидві антагоністичні юрби дійсно були двоїстими. Але ця двоїстість була реальною, а не символічною. Я б, наприклад, не взявся стверджувати, що юрба персонажів, які з’явилися після розчленування Бога Савла, — це „об’єктивність“, ви ж розумієте. Й не міг би сказати, що натовп, народжений від кінцівок Савла, — то „суб’єктивність“. І одне й інше складали обидва натовпи персонажів. Принаймні, що стосується окремо взятого життя чи внутрішнього світу. Втім, із соціальної точки зору, це теж було одне й те саме. Чи маю я змогу стверджувати, що роздрібнення Бога Савла породило натовп убогих пролетарів? Ні, адже Бог Савло — це Володар у повному сенсі слова. А чи міг би я стверджувати, що розпорошення Савла дало початок юрбі буржуа? Аж ніяк, адже Савло за визначенням є Підлеглим. Крім того, і Бог Савло, як Володар, і Савло, як Підлеглий, обоє були злидарями. Зрештою, у класовому досвіді, пов’язаному із зовнішнім світом, зберігається така сама плутанина, що й у досвіді внутрішньому. Обидві мої юрби існують у дійсності: їх дві, але водночас вона одна.
Це стало підґрунтям моїх подальших дій. Саме таких, про які я вже вам казав: я складав мозаїку з персонажів, яких забирав з рою, лише для того, щоб знову туди повернути. Приміром, ось від розпорошення батька народився світловолосий молодик із змученим і трошки радісним поглядом чорних очей: він наче належить до люмпен-пролетарів і час від часу підробляє тим, що полірує машини. А отам, від розпорошення сина, з’явився сухоребрий, трохи горбатий темноволосий молодик, очі в якого покірно сміялися, вони у нього блакитні: скидався на студента, у якого політична пристрасть сплелася з незбагненним вузлом внутрішніх страхів та переживань, котрі він приховує за своєю посмішкою, як у підлітка. Отже, я змішую цих молодиків, обертаючи білявого на чорнявого, чорноокого на блакитноокого, хлопця, охопленого політичною жагою, на люмпен-пролетаря (отож у мене виходить постать абсолютно виняткова й дивовижна у поетичному сенсі цього слова) й залишаю студентові (який став низеньким та вгодованим) його вузол страхів та переживань, не давши нічого натомість і нічому їх не протиставивши (ось вам ще один романтичний персонаж).