Отже, мій роман набирав форми… Форми, ой леле, ось слушне слово. Ця форма мала свої власні внутрішні закони, за якими вона встановлювалась та зберігалась незмінноюa[278]. І все це наново створювало новий порядок. Якщо історія не збігалася з пережитим досвідом, хіба що через лицемірство, ось коли пережитий досвід нахабно волів стати на місце історії.
Для мене це був шах і мат, розвіяння ілюзії свободи.
Зізнаюсь вам, що я б пристосувався й змирився, я б і надалі писав свій роман якнайвільніше, керуючись філософією „меншого зла“, якби одночасно з тим не усвідомив, як то кажуть, ще один факт.
Власне, два факти.
Перший полягає ось у чім. Задумуючи й пишучи свій роман, я насправді не лише задумував та писав його, а ще й внутрішньо оправив сенс та роль дійсності, а зробивши це, я враз спробував заволодіти дійсністю. Заволодіти нею хоч би у скромному інтелектуальному, понятійному чи виражальному плані, та попри це, все одно зробити це по суті грубо, силоміць, як трапляється за будь-якого заволодіння чи підкорення.
Другий факт такий. Одночасно з тим, як я задумував та писав свій роман, намагаючись віднайти сенс дійсності й заволодіти нею, саме під час творення, якого все це вимагає, я ще й волів звільнитись від себе самого, себто померти. Померти у своєму творінні: як, зрештою, помирають від пологів, як, зрештою, помирають, еякулюючи у материнську утробу.
Насправді це загадкове, несвідоме бажання, яке я відчував протягом усієї напруженої, заплутаної, нескінченної постійної праці, про яку я вам розповів, поволі звитяжно вийшло назовні й ясно й чітко вималювалось у моїй свідомості. І враз усі бажання, які я відчував одночасно з цим, було знищено.
Залишивши рукопис на столі (це вже була чималенька купа нотаток та уривків), я поїхав у Калабрію.
Думаючи про це місце, я, ніби у мареві, пригадував море, яке бачив ще малим, Різдво, на яке мене привезли туди батьки, не знаю вже, як вони подужали по копійчині назбирати на ту єдину поїздку у своє рідне містечко.
Хоч насправді то був радше хутірець, у якому всі будиночки були маленькі, схожі на кубики, грубуваті від вапна, яким мазали по сирому, як часом трапляється в арабських країнах. Він стояв посеред узбережжя між понурих та диких гір. Біля їхнього підніжжя пролягала залізниця, а на тому боці, за невеличким кам’янистим білим пляжем, над яким вип’ячувалися маленькі гострі скелі, простяглося море.
Коли підійти просто до води, спустившись з містечка, воно поставало переді мною саме таким, яким я бачив його в дитинстві. Ніби блакитна перепона, яка, здавалось, висіла на трохи світлішій небесній блакиті. Було тепло й тихо. Навіть пташиного співу було не чутно.
Я зняв із себе всю одежу й зайшов у воду, насилу обминаючи каміння та малесенькі гострі скелі, я хотів дійти туди, де вже не торкався дна, й там померти.
Я був спокійний і непохитний у своєму рішенні, можливо, через те, що прийняте воно було в якомусь сенсі ззовні. Я насправді не відчував ані радості, ані страху від того, що втоплюся у морі: це було єдиним, що мені лишалось, обов’язком, який я маю виконати, жодним чином не відчуваючи жалю.
Я дійшов місця, де мої ступні вже не торкалися дна, і позаяк не вмію плавати, мені досить було лише трошки підстрибнути й опуститися у воду. Я так і вчинив, потому відчувши, як мене всього покрило водою.
Яке ж неймовірно гарне видіння постало переді мною! Світло під водою було розсіяне й водночас ніби сповнене надзвичайних відлисків та вихорів, а ще прозорих тіней, які утворювали навколо неозорий райський краєвид. Отож я був не за кілька десятків метрів від берега, як гадав перше, а просто у морській безодні: дно, яке виднілося завдяки грі світла й тіні, було недослідженим океанічним дном. Все навколо мене було теплим і заллятим м’яким блиском; дихання було навдивовижу легким і неглибоким; у тій неозорій безодні я опускався й підіймався, повільно крутячись навколо своєї осі, відчуваючи блаженство: я не можу сказати, що я плив, бо те, як мене колихало під водою, було радше подібне до польоту без крил… Ось і вся моя історія. Вона, й наразі сказати це цілком доречно, „desinit in piscem“[279]; та попри її химерність, не треба думати, що вона менш правдива».
Нотатка 100
ЕПОХЕ:
РОЗПОВІДЬ ПРО ЧОТИРЬОХ КРИТИКІВ ТА ЧОТИРЬОХ ХУДОЖНИКІВ