Нотатка 101
ЕПОХЕ:
РОЗПОВІДЬ ПРО БАТЬКА ТА ДВОХ ЙОГО ДОНЬОК
«Нехай наша розповідь, — ˃ знову завів ˂ оповідач, — відбувається отут, на околицях Рима. Власне, нас займе історія про чоловіка із римської знаті, яку ще називають чорною. На той час, коли розпочалася наша історія, цьому чоловікові було сорок і він мав двох дочок років вісімнадцяти-двадцяти. Вони мешкали усі вкупі (його дружина вже давно була покійна) у замку чи у фамільній садибі десь у центрі містечка у Альто Лаціо чи у Тушіа. На той час ця місцина (сплив уже десяток років, хоч здається, що навіть більше) була ще незайманою. У містечку уздовж понурих провулків, які закінчувались біля стіни, що прямовисно височіла над сяйливою долиною, здіймалися будиночки з туфу із високими стінами та маленькими віконцями. Не бракувало там і великих палаців із сходами з фасадного боку у вигляді перевернутої літери „V“, що височіли вздовж тих місць, де шлях ширшав, старовинної бруківки, мініатюрної романської церкви, старішої за яку годі собі навіть уявити, що стояла віддаля, а вглибині — недобудована сіра церква сімнадцятого століття. Навіть будинок, що в ньому мешкав наш головний герой, якого ми не без жартівливої шпильки назвемо Агостіно, був зведений у сімнадцятому столітті. Його затисло між міськими будиночками з одного боку, а з другого — зеленим від виноградної лози та оливкових дерев пагорбом, що біля самого маєтку закінчувався кам’янистим муром, на якому якийсь скульптор у „стилі художника Бамбоччо“ вирізьбив фонтан, оточений міфічними персонажами „trompe l'œl“, деякі з них були дуже маленькі, інші навпаки, величезні, але всі, як один, — чудні. Одначе пористий ххх, з якого їх було зроблено, надавав цим фігуркам якоїсь дивної величі. Вимучений провінційний антиреформізм був зіпсований народним духом, для якого міф — щось справжнє. Добре. Агостіно проживав свої дні у тих величезних, добре доглянутих кімнатах (попри їхню удавану безладність та декадентську порожнечу). Він був інтелектуалом. Читав, опановував науку, приймав у гості друзів.
Він був змушений заховатись у цьому сховку одразу по війні. Власне, цей чоловік був фашистом. Однак слід відразу ж зауважити, що його фашизм був зовсім необ’єктивним і, як би це мовити, неправильним. Ба більше, він був цілком хибним. Він ґрунтувався на помилковій думці, що вінa[280] є великим Правим Крилом. І лише коли він зазнав поразки (а це трапилось у роки, коли наш герой був уже повнолітнім), озирнувшись назад по стількох роках, набувши знань, він утямив, що все це виявилось просто дурною жартівливою витівкою. Втім, Агостіно був людиною заможною, тож міг дозволити собі жити стилізовано, у вигнанні із провокаційною педантичністю розплачуючись за свою помилку. Навіть світ, від якого він намагався триматись якнайдалі, по суті своїй був не чим іншим, як помилкою. Фальшива демократія була не більшою й не меншою клоунадою, ніж його фашизм. Справжнє велике Праве Крило було як ніколи далеким від втілення у дійсність, ба більше, від нього явно відмовились. Центристи удавали, що мають прогресивні цілі навіть у тому, у чому були жахливими реакціонерами (мафія, тіньовий уряд, тіньовий ринок, війна конкурентів). Утім, ви про все це знаєте краще за мене. Агостіно дуже любив своїх доньок, але разом вони проводили дуже мало часу, тож мало-помалу вони врешті стали для нього чужинками, до яких він лише вдавав — не надто це приховуючи — батьківську любов. Вони разом сідали за стіл, а коли приходили гості, знову збиралися у вітальні біля каміна, оце було й усе їхнє спілкування. Саме друг Агостіно на ймення Тертуліано (цілком очевидно, що це теж вигадане ім’я) звернув увагу чоловіка на те, що коїться. Надворі стояв кінець п’ятдесятих. Йшлося не про дійсність, а про внутрішній світ, і стосувалося це обох дівчат.
Одну з дочок, Лауру, зовсім не вдовольняло її теперішнє життя з батьком на острові Борґезе[281]. Отож ніхто й гадки не мав, що все пішло шкереберть. Це було надзвичайно: тишком-нишком земля під ногами провалилася, вже розкрилася прірва, й нічим тепер не зарадиш. Якби йшлося про чиєсь життя, нема чого турбуватися. Але, як я вже казав, мова йшла про виставу; передовсім про виставу, сказати б, майже жестову. Агостіно налагодив своє життя у стилі деяких поетів (на гадку відразу спадає Ґодфрид Бен), які переконують себе у тому, що вони нацисти, тож „удавав“, що пише нацистські віршики (втім, у випадку Бена нацизм був не чим іншим, як витонченою та небагатослівною декадентською свідомістю). Агостіно віршиків не писав. Але так само, як і більшість людей, він виражав себе за допомогою власного тіла, власної поведінки, чи то пак сценічною грою на підмостках власного життя. Августин Блаженний так про це каже: „Не єднайтеся словами, а єднайтеся словом, що втілилося“ („De spiritu et lettera“, „Про дух та лист“), вочевидь згадавши слова святого Петра: „Ви показуєте собою, що ви — лист Христа, через служіння наше, написаний не чорнилом, але Духом Бога живого, не на кам’яних таблицях (скрижалях), але на тілесних скрижалях серця. Таку певність ми маємо у Богові через Христа“[282] („Друге послання до Коринтян“, III, 3).