Частина італійських буржуа досі ходять на полювання, перетворюючи його на світську церемонію. Багаті промисловці, спеціалісти, що вже зробили собі кар’єру, серед них навіть є декілька інтелігентів, — усі ці люди збираються разом у заміській хатинці когось зі своїх спільних друзів і достоту як колись шляхтичі (які досі часом між них трапляються й яких навітьa[287] чекають у своєму товаристві) змагаються у полюванні. А їхні дружини — слідом. Усе це, й, гадаю, я цілком можу таке стверджувати, може здатись вам уже саме по собі потенційно кумедним. І, гадаю, я знаю чому. Через такий опис ці пані та панове, які є частиною поважної італійської буржуазії (яка за мізерним винятком майже вся складається з вихідців із півночі країни), постають у вашій уяві безтілесними й узагальненими, завдяки чому вони мають стереотипні пики — маски. Певна річ, ці маски смішні. А коли потім звертаєш свою увагу на інженера Джанні ххх, одну, конкретну маску, то всередині ще дужче лоскоче від бажання розреготатися, мабуть, через трошки шибеницький гумор, що стриматися майже не стає сил. Добре ж відомо, що у витоках кожного представника італійської буржуазії є щось карикатурне. Так-от, цей інженер Джанні ххх був точнісінько таким, яким ви його уявляєте: мешкає в Мілані, народився у провінції Варезе, має засмагуb[288], як у лігурійця, у чорних очах та чорному, трохи побитому сивиною волоссі має щось від римлянина (та не знати чому у тій сивині було щось блюзнірське, не варте прощення, до того вона була неусвідомлено-вульгарною). Хай там як, цілком зрозуміло, що цей інженер, зазвичай, міг бути абсолютно не таким, яким я його описав. Утім, для моєї ідеологічної розповіді не має ані найменшого значення, ким він був. Отож інженер Джанні ххх брав участь в одному із виїздів на полювання, про які я вам розповідав. Його компанійка отаборилася на одній з найпрекрасніших вілл, яка належала графині С. На око вілла була зі скла, дерева та бетону. Вона здіймалася над округлим, зеленим-зеленим, трішки згористим лугом. Обрамлена огорненими випарами, сухими лісами під вирубку, які вже стояли майже голі, вкриті останніми криваво-червоними плямами, а земля була встелена шаром свіжого перегною з листя, яке щойно позлітало й зогнило. Десь далеко в глибині цих лісів протікав ніби величезний лабіринт із води, який утворювали притоки річки Ольо; вузенькі, звивисті, сірі, начебто аж занадто прозорі канальця. Вони губилися поміж дерев, які мали вирубувати, переплітаючись, наче в екваторіальних лісах Африки. А потім несподівано поверталися у головне русло ріки, яке у цьому місці було глухо закритим. Темно-зелена гребля, поросла найрізноманітнішими рослинами й від того ніби важка, вона наче прямовисно нависала над глибоким темно-смарагдовим потоком. Уздовж греблі, поміж голих ххх, кількох вічнозелених кущів, укритих краплинами роси, що сяяли на сонці, оповиті пахощами кори, котра повідлуплювалася від стовбурів, бігла стежинка. Вона вела туди, де ліс поволі ставав рідшим, аж поки раптом взагалі не закінчився. Ольо, вихлюпуючись зі своєї глибокої западини, розлилася тисячами зарічок на обмілині, встеленій галькою, яка простяглася до перлиново-туманного обрію. Вона стала світло-бірюзовою, божественно прозорою. Поміж обмілин ще подекуди траплялися рідкі червонуваті кущики з лісу. У цій патриціанській пустелі співали пташки.
Ось у цьому місці „непотрібна вигадка“ закінчується й починається справжнісінька вистава, в якій події та вчинки промовляють, а інженер Джанні ххх, як відлюдник святий Памво: „On sighè retòs epaìdeuse“ — перетворився на повчальний взірець, говорячи у тиші{64}.