Та щойно він вийшов з лісового розтоку до просторої обмілини, Джанні ххх відчув перші напади гострого й сильного болю. Він не хотів брати собі це в голову й легковажно попростував далі, стискаючи в руках свій безцінний ххх ххх ххх. Та було не до жартів. Незабаром кишки йому пронизав новий приступ гострого, невблаганного болю, який цього разу перейшов у затяжний біль, від якого чоловіка скрутило. Із блідим, розчарованим через таку неприємність обличчям, яке вкрили краплини поту, інженер Джанні ххх поклав руки на живіт і притиснув його. Даремно. Напади гострого болю ставали частішими й нестримнішими. Отож інженер водив поглядом, але обмілина навколо була гола, не було за що оку зачепитися. До крайнього з кущів було далеко, а на тому боці біг стрімкий струмок із бірюзовою водою, що взялася брижами. За спиною… А за спиною ріс ліс, а в тіні виднілась поросла зеленню висока гребля. У пильних інженерових очах промайнув ледь помітний вираз спокою та полегшення. Він бігцем пішов у ліс, розстібаючись на ходу, й там сховався. Місцина була справжнім усамітненим сховком. Зелень у краплях роси аж жалила рогівку, а навкруги, ніби огорожа навколо каплички, росли густі кущі ххх. Майже зазнавши щастя, від якого він почав бурмотіти сам до себе й навіть підспівувати (щастя від батьківства!), він роздягнувся й на відміну від поквапливості, яка гнала його сюди, тужачись через запор, звільнився від „кишкового вмісту“. Вчасно й благополучно здійснивши акт автотомії, який зазвичай творчим назвати можна лише у символічному сенсі, інженер почав знову водити очима навколо. А от паперу для таких випадків навколо ніде не було. Зате було прекрасне, гладеньке й чисте листячко. Та поки інженер пильно й трохи недовірливо вдивлявся в нього, обираючи якнайгодящі для такої справи, десь позаду себе, ніби крізь сон, він почув, як хтось слабко й різко стогне. Він різко повернувся, й від того руху розлилася надзвичайна луна; на якусь мить інженер заспокоївся, убезпечившись від гостей, непроханих навіть для такого, спортивного та практичного чоловіка, як він. Та це тривало лише мить. Позаяк незабаром той непевний, віддалено-нереальний стогін перейшов у наполегливий крик немовляти.
Через слово „інженер“ мені спав на гадку Ґадда, й саме від цій згадки виник такий собі стиль цієї картини.
Наразі із міркувань родоводу, та й не без того, що треба закруглятися, переходжу до Фальделли[289]…{65} Ми разом з ним перебуваємо у Паданській Рівнині; у такому ж місці, чи місці, яке я вже описав. Хіба та місцина була трохи більш сільська й острівна. Але ж цілком зрозуміло, що ця історія трапилась у північній частині Італії, тому інакше й бути не могло. Вона розгортається у контексті буржуазійного прогресизму, частиною підґрунтя якого є фемінізм: не ідеологічний фемінізм, а — хоча це й замовчують, але він уже давно сформувався й діє, — фемінізм, що змінює дійсність. Поки інженер робив те, про що ми з вами вже знаємо, дещо, що має таку саму історичну вагу, відбувалося не так уже й далеко, у невеличкій долинці у Монферато[290], регіоні з мандрівним народопереселенням.
На руїнах одного міста, яке в часи етрусків та римлян заслужило назву Індустріс, розрослося (це говорить сам Фальделла) мляве й убоге селище, під назвою Пассаб’яґо, яке простягається від укритих пагорбами околиць південного Монферато до правого берега По.
На нерівній і глибокій долині, майже так само недослідженій, як незаймані ліси, стояли надзвичайно цінні руїни стародавніх пам’яток християнства; капличка, яку було зведено ще за триста років після різдва Ісуса Христа.
Кажуть, звів її святий Евтицій. Вона пережила набіги сарацинів. На старому камені зберігся уривок кимось видряпаного напису: „XI Kal. Nov. Rolandus“, й якийсь непевний звичай дозволяє припустити, що згодом сюди знов явився закоханий Роланд, жадаючи повернути собі утрачений розум. Та, звісно, на цю нехитру споруду наклалися кілька шарів пізніших будівель, остання з яких датується XV століттям (1)[291].
Отже, у глибині долини, майже похована під заростями ожини та шипшини, лежала гема цієї маленької каплички. Її стіни були зведені із сірих кам’яних цеглин і виходили в густий ліс, у якому росли столітні горіхові дерева і по всій території якого руїни, вкриті килимом сухого листя, займали настільки ж священне місце, хоч, певна річ, і були вже набагато старовиннішими. Втім, церковку затисло у папороттєві лещата, а до них ще й ожиною та кущами шипшини. Гадаю, така папороть є дивовижно рідкісною в природі: вона була майже як невеличкі деревця. На землі навколо руйновища, яка, певно, колись була церковним цвинтарем, вона була настільки густою, що здавалась геть непролазною мало не до самого церковного приміщення, від якого залишились неушкодженими лише чотири тримальні стіни. Від піддашшя та решти будівлі не лишилося й сліду. Отож людині, яка, зігнувшись у три погибелі, знаходилася всередині церкви, у ще більш переплетеній, якщо таке взагалі може бути, гущавині кропиви та кущів, які люто колються, задля того, щоб дістатися у те місце, довелося, мабуть, зробити диво. Та ніде правди діти, цей чоловік сидів там. Кажу вам, він зігнувся там калачиком, спустивши штани й показуючи геть усю сраку, опустивши голову поміж ніг, щоб краще бачити, погляд навіжений, як у проклятого, а навколо рота зібралася піна. Обличчя йому перекосило, адже через гострий біль, який пригнав його усередину, він тепер мусив сидіти, опустивши голову од відчаю. За ним, майже як живий, трохи зухвало повчаючи „навчати, говорячи безслівно“, стояв блаженний Святий — єдина постать, що збереглася на фресці п’ятнадцятого століття, на якій решта блаженно позбулися голови. Наш Святий, котрим, певно, був святий Евтицій, був одягнений у ясно-червоний жилет, рукави, що йшли з-під жилета, були у білу й ясно-зелену смужку, відтінку вилинялої зелені Гіньє. Штани у нього були чорні, втім, вони були майже безсоромно розкриті (майже так само, як у його далекого праправнука, що зігнувся під фрескою, пускаючи слину, наче пес). Вишуканим рухом святий Евтицій показував усім свою рану
291
(1) Наполеон і застав там абатство Цистерціанців, котрі купалися в розкошах і які варили каплунів у білому вині, а телятину занурювали на мить у води По, аби потім дістати й з’їсти під час посту, як рибу. Імператор-корсиканець закрив абатство, розігнав його святих отців, а землі та будівлі подарував енергійному маршалу Бонелану, який поставив їх у грі в карти й все програв. За часів Реставрації на зміну прийшов уряд з більш поміркованими поглядами. Прем’єр-міністр Урбано Ратацці