Планету, на яку відправили наш неоднозначний космічний корабель із Клаусом Патерою та Мішею Пілою на борту, відкрили нещодавно. Посилаючись на довільну цитату слів святого Павла, наведених у творі „Лавсаїк, або Оповідання про життя святих та блаженних отців“ (який за збігом обставин тими днями читав відкривач планети), нову планету назвали „Та кай та“, яка за домовленістю відразу ж перетворилася на „Такайта“ (слова святого Павла, які він, оце збіг, промовляв до Небес, у цитаті з „Лавсаїка“ мали такий вигляд: „Autòs gar èleghe Paulos: O gar karpòs tou pneùmatòs esti’ tà kài tà“){67}.
Нова планета була надзвичайно далекою. Політ космічного корабля мав тривати точнісінько три роки, три місяці й три дні. Отож у Клауса Патери та Міші Піли було безліч часу, аби оглядітися навколо, а передовсім оглядіти один одного; відповідно до задуму у схемі того семіотика-біхевіориста, яка, от горечко, була б дійсно дивовижно бездоганною, якби не та злощасна Напівневідомість через те, що Міша не мав певності.
Одначе ніхто — хай і сказано це через велемовний, хоч і скромний, оптимізм — ані люди, які були частиною екіпажу, ані обидва головних герої, незважаючи на те, що важливі завдання, які дали їм у Компаніях і в які вони мужньо поринули, були понад усе, — не міг позбавити радості від занурення в космос, від повернення у простори, з яких усе розпочалося. Повторюю, це була радість, хай навіть жаска, але радість.
Три роки, три місяці та три дні спливли. Космічний корабель уповільнив свою запаморочливу швидкість й увійшов у стратосферу „Такайти“. Знову засяяло світло. Воно ніби сочилося з лійки, з якої клубочився дим: крижане, попільне, усипане синіми пролисками, які здавалися щілинами на ще одному небі, по-літньому синьому, ніби море, із широкими смугами та густим димом жовтуватого кольору, які стоять непорушно за сотні й сотні кілометрів, мабуть, оперізуючи планету. А ось і Такайта, планета у формі кулі, наполовину освітлена власним Сонцем (звісно, ми вже були поза межами нашої Сонячної системи). Захоплива, така знайома куля! Корабель наближався на запаморочливій швидкості, позаяк його швидкість завжди була запаморочлива. Ось з’являються обриси морів та материків, затягнених баговинням, розпливчастих, у пінистому, одночасно яскравому та рівному світлі (спостерігаючи за планетою з висоти, перебуваючи у космічному кораблі, на кулі за один раз можна було побачити часом світанок, полудень чи захід сонця). Незабаром корабель уже перебував над планетою, на такій самій відстані, як розташовується звичайний телесупутник, себто на цій відстані вже можна розгледіти обриси морів та суші. Й саме у цю мить вона постала такою, що годі було й уявити.
Поки космічний корабель наближався до земної поверхні Такайти, вона, певна річ, невпинно крутилася: за днем приходила ніч. І саме через це видовище, яке постало перед очима астронавтів та двох глядачів, було не лише неймовірним, але й настільки стрімким, що навіть виникли сумніви, чи воно справді реальне: ніби тримало на собі увесь сенс.
У чому ж була така несподіванка, настільки приголомшлива, що навіть не ймеш віри, як у стрімких снах? Усе просто; полягала вона в тому, що — хай і оповиті ненормальним, несамовитим світлом, просіяним крізь інші атмосферні шари, — на земній поверхні Такайти їхнім очам явились викапані, по суті, абсолютно тотожні, обриси земної поверхні нашої власної планети. Ось де неоковирні обриси Франції, а ось нижче так само незграбний іспанський півострів, а оце — італійський „чобіток“. Наголошую, це була досконала тотожність. Утім, враз усе проковтнув морок, і блискавичне видовище, яке видавалося таким яскравим, у мороці здавалось лише химерним видінням.
Корабель приземлився в темряві. І після трирічної перерви для свого ххх знову пристав на умови справжнього плину часу. Ніч тепер була лише ніччю. Й тривала вона, як і зазвичай, включно із сутінками, майже дванадцять годин.
Стояла непроглядна темрява. На Такайті не було Місяця, а якщо й був, то ця ніч була безмісячна.
Корабель довго пришвартовувався. Це, певно, забрало майже всю ніч. Немає нічого зворушливішого за здивованих техніків, як немає нічого героїчнішого за їхнє здивування та їхнє почуття обов’язку. Попри своє щире здивування вони, якнайуважніше взялися доводити свою справу до кінця. Я б не сказав, що, коли екіпаж уже мав змогу вийти з космічного корабля, ніч уже зовсім минула. Досі було темно, навколо були ледь помітні обриси чогось непорушного: може, то були дерева, а може, камені; лише на сході небо зробилось величезною, приголомшливою кришталевою брилою, крізь яку почало просвічуватись ще слабке світло, перетворюючи, без жодної градації відтінку, свій темно-темно-синій колір на мало не яскраву прусську лазур.