Передовсім тому, що була вже ніч, від кінокамери не було б ніякої користі, а от для мого плівкового магнітофона настрій навколо був начебто пречудовий. Майдан був незвично жвавий. Вдалині чулися пісні та музика. Для надвечірнього Непалу це цілком звична річ, адже вечорами у маленьких храмових залах збираються люди, щоб співати пісні під музикування на одному-двох стародавніх інструментах. Але пісні та мелодії, які часом десь поряд, а часом далеко, лунали на майдані у Бгадгаоні, були якимись особливими. Незабаром на майдан посходилися гурти людей, несучи в руках невеличкі смолоскипи, трохи більші за сірники, та мідні тарілки зі своєю офірою: трошки потовчені червоненькі квіточки, присипані якимсь червоним порошком, мабуть, якоюсь спецією, півжмені рису, кілька гострих стручкових перчинок, а також щось ще нерозбірливе відтінку між помаранчевим та пурпуровим, усе якось дивно ніби прив’яле та гниле, але разом з тим коштовне. Люди тримали ті важкі металеві тарелі, не приховуючи захоплення, радості та поспіху. Це зібралися родичі чи друзі. Батьки та матері з дітьми чи ватаги хлопців. На шиї у всіх було червоне намисто зі скляних намистинок або мотузки, які спадали до грудей. На голові, а точніше на вусі, у них були квіточки помаранчевого кольору, який переходив у невловимий колір червоного кіновару. А на лобі — чималенька родимка того самого незбагненного кольору; це було барвисте місиво, яке нанесли на чоло пальцем. І дійсно, раптом до мене підійшов надзвичайно веселий стариган, у якого були очі-щілинки, оточені зморшками, та відстовбурчені вуха, а за ним — гурт молодиків, так само веселих, лиш сором’язливих та обережних, як діти; отож, наблизившись, він тицьнув мені в чоло своїм темним пальцем і намалював таку саму червонувату родимку, викликавши цим загальну радість. Їх це настільки звеселило, що один із хлопців, малий та грайливий, як підліток, на додачу почепив мені на шию ще й разок червоного намиста. Ось тепер я, безсумнівно, хоч і жартома, став одним з них. Як турист, і це спантеличувало. Та я не знітився: як для любителя збирати народні пісні, усе, що відбувалося зі мною, було для мене надто справжнім і надто захопливим. Поза тим, я зовсім не відчуваю расової, соціальної чи історичної відмінності. Від природи не відчуваю. Зрештою, із родимкою на чолі та намистом на шиї, а над усе поміж тих щасливих та приязних усмішок, мені було надзвичайно затишно, навіть попри те, що я майже тремтів від захвату та розчулення. Втім, мої випадкові товариші та господарі навіть на мить не надокучали своєю прихильністю, адже щойно перші хвилини радості від зустрічі, сповнені усмішок, минули, вони незворушно пішли геть своєю дорогою.
Уже стемніло. Маленькі хатки та кількаповерхівки з червоної цегли із кам’яними підмурівками й фризами із різьбленого дерева, особливо під підвіконнями та навколо рам, храмові силуети, що повторюються не один раз (на цьому майдані стояв один такий, дуже старовинний та невигадливий), по кілька скиній, розсипаних повсюдно на вимощених маленькими червоними цеглинками доріжках та бордюрами з каменю, як у нас у містах, у глибоких та широких нішах, оздоблених коштовними фресками та статуетками, у кінці кам’яних сходів — пральні для ручного прання, — усе це ось-ось поглине непроглядна безмісячна ніч. Юрби людей, тримаючи в руках свої вогники, сунули в кінець майдану, останнього у Бгадгаоні, за місто, завертаючи на дивовижну вулицю, де навколо стояли надзвичайні кількаповерхівочки з маленькими дерев’яними парадними дверима та дерев’яними балконами, перемежовані скиніями, де всередині стояли вишукані бронзові страховиська. Злившись із натовпом, я теж попрямував униз. Незабаром я опинився в кінці вулиці, яка виходила на невеличкий майдан, де була купа дерев’яних балконів, на яких на невеличкому виступі стояли ті самі скинії, а все навколо, зрештою, як і сусідні двори, що виднілися за дверима й у кінці вулиць, все було встелене стручками червоного гострого перцю та якихось золотистих зернових, які розсипали, щоб просушити. Майдан здіймався над полем, яке виднілося вдалині, у темряві, воно було неозоре, брудне та зелене. У натовпі почалася тиснява. Хтось зупинявся на вуличках, хтось стояв на балконах чи посеред майдану, хтось завертав на вулицю, вимощену бруківкою, яка вже схожа не на кладку „наче ялинка“ й замість якої вже були звичайні нерівні камені, вулицю, яка спускалася вниз, туди, де починались грузькі поля. Але найдивовижнішим та найзахопливішим для мене було те, що скрізь навколо стояли хлопці та дівчата, які грали на музичних інструментах одночасно: декотрі гурти були поганенькі й нечисленні, грали на неоковирних інструментах, серед яких неодмінно був сільський барабан. А інші навпаки, були багатолюдні, справжні духові оркестри. У них були сучасні інструменти, серед яких навіть скрипки та тромбони, хоча й грали вони свої старі мелодії. Втім, часом окремі наспіви мені здавались європейськими, либонь, вони були англійські, запозичені й вдосконалені під час колонізації. Одначе знову повторюю, що вже те, що стільки люду то там, то тут на майдані виграють на музичних інструментах одночасно, уже це було для мене надзвичайною дивовижею. Проте це були дрібниці, порівнюючи з тим, що незабаром чекало на мене. Усі разом, і ті, хто грав на інструментах, і ті, хто просто ніс офіри, бажаючи дати обітницю, трохи поварившись, посунули вниз, до полів. Я злився з натовпом. І цього разу мене буквально затиснуло у юрмищі, яке ставало дедалі тіснішим. Подекуди обабіч вимощеної дороги з’являлися канави, вщерть повні брудної смердючої рідини, яка різко відгонила свіжими людськими фекаліями. На тому боці канав виднілися останні мури й низенькі огорожі, якими були обнесені стодоли, вщент повні снопами сіна, підстилкою для худоби й реманентом та ххх. Згодом почалися поля, і рідина, якою вщерть були наповнені канави, почала виливатися на брудні узбіччя нив. Отож натовп, у якому, затиснений з усіх боків, я поволі дибав, геть увесь висипав на шлях, що губився в мороці навколишніх полів. Іти стало ще важче, коли незабаром мій натовп зустрівся з іншим юрбищем, яке саме поверталося (тоді я ще не знав, де вони були): у ньому люди теж несли слоїки для офіри (наразі вже спорожнілі) й грали на своїх інструментах. Навколо лунала вишукана сільська проста музика, яка більше скидалася радше на західні мелодії, ніж на мотиви якоїсь іншої східної країни; ніби завдяки якомусь диву ця жвава й по-святковому весела музика лилася поміж людьми. Звуки музики стрімко наближалися й так само стрімко, прогримівши луною у вухах тих, хто йшов на їхньому шляху, віддалялися у напрямку міста. Дійсно стрімко, хоч яким би дивним це не видавалося з огляду на те, як повільно просувався натовп в обидвох напрямках. Та це справді так. Тримаючи програвач високо над головою, я йшов у тисняві, зазнаючи штурханів то з того, то з іншого боку. Звуки музики наближалися, зустрічалися й зникали. Ще раз кажу, грали не лише молоді, а й старі. Хоча переважно музикувала молодь. Кожен сміявся, відчуваючи себе частиною загального щастя, як завжди молодь прагнула стати у цьому найнайкращою. Усі були дуже молодими, здавались підлітками з гладенькими обличчями та добре стриженим волоссям, частина з них були одягнені по-європейському, у звичайні білі сорочки, а частина вбрані у традиційне місцеве вбрання, яке складалося лише з туніки білого чи будь-якого іншого світлого кольору й таких самих штанів. Весело граючи, вони зустрічалися зі своїми однолітками, а потім зникали дорогою до міста без жодного вогника, хтозна, передчуття якого саме продовження святкування вони мали. Шлях ставав дедалі вужчим та залюдненішим, тим паче, що поля навколо перетворилися на справжнісінькі рівчаки, від яких часом тхнуло свіжим дитячим гівном. Йти у натовпі, який ставав дедалі несамовитішим, під оглушливу музику, було майже нестерпно. Нарешті я почав чіткіше розуміти (бо це вже постало у моїй уяві), що відбувається. Люди йшли на прощу до храму чи до великої скинії, яка вже бовваніла у темряві попереду, у самому кінці вулиці. Він анітрохи не здавався старовинним чи гарним. Так трапляється й зі святилищами, до яких прагнуть піти на прощу в Італії. Він здіймавсь унизу, на грузькій землі, на тому боці рову, через який було перекинуто убогий місточок. Несподівано поміж людей, які стояли у натовпі надзвичайно тісно, й здавалось, ніби пройти поміж них просто неможливо, ще й через те, що людей охопило щось на кшталт оргазму чи паніки, я побачив дивовижний образ божества; хоч насправді то була лише лялька, мабуть, ганчір’яна чи солом’яна, штибу тих, які європейці спалюють на Водохрещу чи травневі свята. Але на ній була прекрасна одежа, а обличчя закрите маскою. Та вся надзвичайна чарівність полягала в тому, як усе сприймалося, абсолютно по-народному. Це було повне капризів божевілля, розкішне, витіювате, чудне завдяки вигадкам народної фантазії, яке досягало настільки ж недосяжної вишуканості. Головними барвами у вбраннях були кольори, які зазвичай поєднують у високому маньєристському живописі, — зелений та червоний. Світло-червоний з відтінком фіолетового та кислотно-зелений, як паросток пшениці, який щойно проріс із землі. Передовсім цей колір був на смужечках, гофрованих облямівках та стрічках. Вони були зав’язані на бантики й на ву