і, грали на неоковирних інструментах, серед яких неодмінно був сільський барабан. А інші навпаки, були багатолюдні, справжні духові оркестри. У них були сучасні інструменти, серед яких навіть скрипки та тромбони, хоча й грали вони свої старі мелодії. Втім, часом окремі наспіви мені здавались європейськими, либонь, вони були англійські, запозичені й вдосконалені під час колонізації. Одначе знову повторюю, що вже те, що стільки люду то там, то тут на майдані виграють на музичних інструментах одночасно, уже це було для мене надзвичайною дивовижею. Проте це були дрібниці, порівнюючи з тим, що незабаром чекало на мене. Усі разом, і ті, хто грав на інструментах, і ті, хто просто ніс офіри, бажаючи дати обітницю, трохи поварившись, посунули вниз, до полів. Я злився з натовпом. І цього разу мене буквально затиснуло у юрмищі, яке ставало дедалі тіснішим. Подекуди обабіч вимощеної дороги з’являлися канави, вщерть повні брудної смердючої рідини, яка різко відгонила свіжими людськими фекаліями. На тому боці канав виднілися останні мури й низенькі огорожі, якими були обнесені стодоли, вщент повні снопами сіна, підстилкою для худоби й реманентом та ххх. Згодом почалися поля, і рідина, якою вщерть були наповнені канави, почала виливатися на брудні узбіччя нив. Отож натовп, у якому, затиснений з усіх боків, я поволі дибав, геть увесь висипав на шлях, що губився в мороці навколишніх полів. Іти стало ще важче, коли незабаром мій натовп зустрівся з іншим юрбищем, яке саме поверталося (тоді я ще не знав, де вони були): у ньому люди теж несли слоїки для офіри (наразі вже спорожнілі) й грали на своїх інструментах. Навколо лунала вишукана сільська проста музика, яка більше скидалася радше на західні мелодії, ніж на мотиви якоїсь іншої східної країни; ніби завдяки якомусь диву ця жвава й по-святковому весела музика лилася поміж людьми. Звуки музики стрімко наближалися й так само стрімко, прогримівши луною у вухах тих, хто йшов на їхньому шляху, віддалялися у напрямку міста. Дійсно стрімко, хоч яким би дивним це не видавалося з огляду на те, як повільно просувався натовп в обидвох напрямках. Та це справді так. Тримаючи програвач високо над головою, я йшов у тисняві, зазнаючи штурханів то з того, то з іншого боку. Звуки музики наближалися, зустрічалися й зникали. Ще раз кажу, грали не лише молоді, а й старі. Хоча переважно музикувала молодь. Кожен сміявся, відчуваючи себе частиною загального щастя, як завжди молодь прагнула стати у цьому найнайкращою. Усі були дуже молодими, здавались підлітками з гладенькими обличчями та добре стриженим волоссям, частина з них були одягнені по-європейському, у звичайні білі сорочки, а частина вбрані у традиційне місцеве вбрання, яке складалося лише з туніки білого чи будь-якого іншого світлого кольору й таких самих штанів. Весело граючи, вони зустрічалися зі своїми однолітками, а потім зникали дорогою до міста без жодного вогника, хтозна, передчуття якого саме продовження святкування вони мали. Шлях ставав дедалі вужчим та залюдненішим, тим паче, що поля навколо перетворилися на справжнісінькі рівчаки, від яких часом тхнуло свіжим дитячим гівном. Йти у натовпі, який ставав дедалі несамовитішим, під оглушливу музику, було майже нестерпно. Нарешті я почав чіткіше розуміти (бо це вже постало у моїй уяві), що відбувається. Люди йшли на прощу до храму чи до великої скинії, яка вже бовваніла у темряві попереду, у самому кінці вулиці. Він анітрохи не здавався старовинним чи гарним. Так трапляється й зі святилищами, до яких прагнуть піти на прощу в Італії. Він здіймавсь унизу, на грузькій землі, на тому боці рову, через який було перекинуто убогий місточок. Несподівано поміж людей, які стояли у натовпі надзвичайно тісно, й здавалось, ніби пройти поміж них просто неможливо, ще й через те, що людей охопило щось на кшталт оргазму чи паніки, я побачив дивовижний образ божества; хоч насправді то була лише лялька, мабуть, ганчір’яна чи солом’яна, штибу тих, які європейці спалюють на Водохрещу чи травневі свята. Але на ній була прекрасна одежа, а обличчя закрите маскою. Та вся надзвичайна чарівність полягала в тому, як усе сприймалося, абсолютно по-народному. Це було повне капризів божевілля, розкішне, витіювате, чудне завдяки вигадкам народної фантазії, яке досягало настільки ж недосяжної вишуканості. Головними барвами у вбраннях були кольори, які зазвичай поєднують у високому маньєристському живописі, — зелений та червоний. Світло-червоний з відтінком фіолетового та кислотно-зелений, як паросток пшениці, який щойно проріс із землі. Передовсім цей колір був на смужечках, гофрованих облямівках та стрічках. Вони були зав’язані на бантики й на вузлики, які особисто мені нагадували бантики та вузлики, які були на надзвичайно елегантному Алківіаді, коли той у Платоновому „Бенкеті“ постає перед Сократом