[308]. Той образ ніс гурт молодиків, але він лише ледь вигулькнув у мене перед очима, попри те, що навколо була така тиснява, що хлопці несли його над головою. Я зауважив лише, як він вигулькнув і зразу зник. Та невдовзі з’явився ще один бовван, подібний до першого, обвішаний вузликами й висульками, в обірвансько-чудній величі, у своїй рожевуватій незворушній масці. Його теж проковтнув захоплений і пройнятий релігійним почуттям натовп. Я помалу підходив до храму. Позаяк унизу дороги був доволі глибокий рів, я, як, власне, і решта людей, навпростець зійшов зі шляху й пішов уздовж слизького насипу. Так я дістався маленького місточка, прикрашеного дивовижними фризами ручної роботи, що вів до майдану, посеред якого здіймався храм, перетворений на святилище. Дійсно, у тому храмі не було нічого надзвичайного чи гарного. Люди розсипалися майданом, човгаючи у багнюці, й ходили навколо храму, зупиняючись коло статуй, які втілювали божеств, аби піднести їм свою офіру. Як і в решті храмів та капличок, у цьому також було повно маленьких бронзових дзвонів, які люди смикали, й дзвони видавали різкі й оглушливі звуки. Я теж кружляв навколо храму вкупі з паломниками. Поля навколо були похмурими, журливими й темними. Повернувшись на площу перед храмом, я не пішов зразу через місточок, а ненадовго зупинився обіч, поряд з обідраним кущем, навколо якого ріс височезний очерет. Я простояв там кілька хвилин, не опускаючи магнітофон вниз (пісні, які лунали одна за одною, поєднувалися з безладним гудінням дзвонів), коли це просто за спиною я ніби почув стогін. Я дужче нашорошив вуха, наскільки це можна було зробити в такому галасі. Це точно був стогін, людський стогін. Він лунав із-за куща, з очерету. Я повернувся подивитися у сплетіння кущів та очерету, у якому, між іншим, сморід від дитячого гівна був ще їдкішим, і побачив, як, розпластавшись у багні, лежить людина; глянувши на його одяг, я зрозумів, що то був європеєць. Я нахилився, й він підвів голову, страшенно брудну, у багні. Мені здалося, що у нього на губах — кров. Він промовляв до мене слабким-слабким голосом. Але саме тоді били дзвони, і я зовсім не мав змоги розчути його слова. Але невдовзі я схопив суть. Він говорив англійською. Мабуть, американець. Та коли, почувши мій акцент, він зрозумів, що я італієць, то почав говорити до мене майже досконалою італійською. У нього було продовгувате, жовте й жалюгідне обличчя. Волосся довге, як було модно серед молоді (але він мав десь із сорок років), бридко висіло аж до плечей. Він був схожий на наркомана, й не знати, шукав він в очах ближнього співчуття, прощення чи любові. На його губах було щось схоже на криву усмішку, яка не згасала, як у людини, що, отримавши прощення чи опустившись, стала безкривдною. Проте цей чоловік помирав. Усе, що я, дивлячись та відчуваючи у собі, дізнався про нього, було незабутнім; втім, ось-ось воно зникне з пам’яті. А хіба, зрештою, могло бути інакше? Як і решта, він до останнього лишився собою. Глухим голосом, як людина, яка відчуває всередині себе порожнечу від смертельного поранення, він переповів мені, як усе трапилось. „Оті“, тобто бідолашні мешканці Бгадгаона, яких так захопило їхнє святкування, „убили його“. Здається, гамселили по ньому палицею: власне, кілька годин, тому, коли ще стояв день, він прийшов сюди з кінокамерою (я помітив, що вона лежить неподалік у смердючій багнюці), щоб ще раз зняти приготування до свята, хоч вони й були поганенькими. У кадр постійно залазили хлопчаки, заважаючи зніманню. Він неодноразово просив їх відійти, але ті, мабуть, тому, що зовсім не могли втямити, чого від них вимагають, не рухалися з місць. Тоді чоловік, як він висловився, „прогнав одного копняками під зад“. Я витріщився на нього. Хіба міг чоловік, який, деградувавши, став сумирним, надавати комусь копняків? Питання без відповіді. Та річ у тім, що так жорстоко покараний малий побіг пожалітися старшим. Ті, мабуть, порадившись, обурено втрутились у справу. Певна річ, відповіли вони гуртом. Людна юрба підійшла, майже закипаючи від обурення. Вони прагнули, щоб винуватець став навколішки перед старійшиною й цілував йому ноги, благаючи прощення. Чи могли такі спокійні мешканці Бгадгаона дійти до таких крайнощів, це ще питання. Але й цьому питанню судилося зостатись без відповіді. Але у винуватця зовсім не було охоти ставати перед кимось на коліна та цілувати комусь ноги. Тоді натовп почав обкладати чоловіка палицями, зрештою, лінчувавши його. Наразі він, лежачи отут у кущах, під усе швидше та оглушливіше гуркотіння дзвонів помирає. Чоловік зрозумів, що має нагоду поспіхом повідати мені свою останню волю. Власне, йшлося не зовсім про останню волю, а радше про звіряння, яке він наважився зробити мені, бо я італієць. Він і чути не хотів, щоб йому надали допомогу чи повезли до лікарні. Для нього важило лише те, що він має змогу поговорити зі мною. Він відчув до мене нестримний жаль, дивлячись за тим, як я обманюю його, переконуючи, що у нього ще є крихта надії. У цьому він повівся, як справжній англосаксb[309]. Лише згодом я дізнався, що він мав італійські корені (тільки його мати була англосаксонської крові) й він був мафіозі. Отож звіритися він мені хотів у тому, що він знав. Значить, він завинив у тому, що знав. Може, як і міщани, які відлупцювали його палицями, він теж вірив у Бога й хотів перейти на той світ, звільнившись від тягаря, Хтозна. Чи, може, хотів комусь помститися. Він розповів мені про короткий період з історії Італії (якщо точно, про шість років). Моя „Наґра“ увесь час була увімкненою. Саме тому його розповідь залишилась на моїй плівці, перемежована безугавними дзвонами та непальськими піснями, що й надалі розливалися у тій темній і холодній сільській місцині, над якою нависали гори».
вернуться
Під час бенкету цей герой, колишній вчитель Сократа, починає його розхвалювати.