Він був дитиною млявою, незграбною, огидно-смішною та полохливоюa[314], носив якісь англійські підштаники до колін, які обтягували у паху, де нічого не було, як у жінки. У ньому, проте, зовсім не було вишуканої сором’язливості. Потай хлопець обома руками хапав те, на що мав право, як і решта. Він не був безнадійно «інакшим». Щоки у нього були безформні й пухкенькі, як у сільського хлопчиська, очі маленькі й невиразні (коли не були сповнені захисного чи ˃ ненависного ˂ виразу), рівну шию він втягував у безсилі кругленькі плечі, а зад мав великий та високий, товстенькі, криві, як літера «х», ноги, загалом мав достоту таку зовнішність, через яку підліток ставав незугарним, але цілком нормальним (1)[315].
Втім, подорослішавши, він не надто змінився. Навіть навпаки, якось кумедно був подібний до себе тодішнього. Він був жадібний, чуттєвий, сліпо вірив у те, що якщо про щось не скажеш, то це обов’язково залишиться непорушною таємницею: достоту, як тоді.
Гаразд. Отже, наразі він повертається до Турина, аби віднайти ті «розпусні місця», що були єдиними, про які він взагалі мав якусь гадку й які через те наділяв якоюсь надзвичайною справжністю, «непорушною», у певному сенсі «традиційною»! Знову ж таки, це були єдині місця, які він знав, а тому він вважав їх «розпусними місцями» у повному розумінні слова, єдиними, які існували в усьому світі.
— Сходить з потяга в Турині
— Вечір (зловісні напівтіні, вечеря як годиться, все занадто яскраве тощо)
— Перші «Видіння» — про коміків-проститутів та трансвеститів
— Бар — відвідувачі Бару
— Знайомство з Памбо
— З’являються персонажі із широкими бородами та довгим волоссям, схожі на письменника з прізвищем на -тріні. Незрозуміло, фашисти вони чи комуністи, поводяться загадково (наркота, вибухи тощо)
— Зустріч з Теодоро (Федькою), яка достоту повторює зустріч Ставрогіна з Федькою, але останній ˂…˃, який шантажує його дрібницею. Але Карло — можновладець (принаймні був) і на шантаж не піддається
— ˂…˃ Федька виконує роль посередника в брудних оборудках — саме він відвезе його в пансіон «Сицилія» (де все кишить, бурлить іммігрантами та незнайомими людьми. Спільнота, яка руйнується й відроджується знов)
Нотатка 105
ПЕРЕДМОВА ПЕРЕД ВЕЛИКИМ ВІДХИЛЕННЯМ ВІД ТЕМИ
І все-таки… хай як мені важко таке чинити й попри певні докори мого сумління щодо читацьких «невиправданих сподівань», я мушу наразі перервати траєкторію, яка так упевнено вела Карло до втілення (хай і незадовільно та умовно) його нових жадань, і почати креслити нову. Одначе це оповідальне поривання не стосується, принаймні наразі, власне Карло, адже воно має стосунок до «ще не введених у дію» персонажів, абсолютно нових, а тому цілком виправдано неприємних та підозрілих. А от власне розповідь про цих, нових, персонажів зовсім не нова. Це «переробка» за чужий рахунок, яку я взяв у іншого, використовуючи зовсім невідому оповідачеві техніку (яку вважали незрівнянною). Сказати, що Карло — Ставрогін, — це абсолютно, навіть недосяжно далеко від правди. Одначе безсумнівно, що він є саме тим Ставрогіним, якого Достоєвський задумав створити (але насправді не створив з тієї простої причини, що не спромігся б прожити мало не два роки життя (1868—1869) укупі з таким персонажем). Отож Карло є по-справжньому «теплим» персонажем. Ставрогін і справді, як називає його, власне, сам Достоєвський, не є ані «палким», ані «холодним». Він і те, й інше, але це зовсім не означає, що він «теплий». «Запал» та «холодність» укупі дають не «тепло», себто «посередність», а щось інше, як на словах показував Достоєвський. «Запал» та «холодність», поєднавшись, утворюють неоднозначність, котру переживають драматично, але без явного конфлікту. Неоднозначність, яка втілюється у подобу загадковості. У цьому романі я вже неодноразово зазначав, що тілесні гріхи Карло, саме через те, що він повторює їх нескінченно, навіть близько не стоять поряд із гріхами Ставрогіна.
315
(1) «Voticus puer» так само, як і «perversus puer» і навпаки (щоб розтлумачити слова П’єтро да Еболі та Йоахима Флорського, які, звісно, стосувалися сина сильних світу, Фрідріха II).