Нотатка 113
ГОДОАРИ (IV)
Потім знову починалася савана, в якій росли колись культурні тополі, котрих ставало дедалі більше, аж поки з них не утворився цілий дикий ліс. Проте у цьому лісі поміж дерев можна було навіть бігати, адже трава там була низенька й негуста, а земля — тверда. Довгі гладенькі стовбури, огорнуті сонячними променями, які вже трохи стелились по землі, відкидали на килим сухого листя довгі й тонкі тіні, що ставали дедалі щільнішими.
Та щойно закінчився тополиний гай, осьдечки знову рівнина; але вже не така зелена, майже гола, як тоді скраю, біля руїн вокзалу. Трава стала жовтуватою й жорсткою, зате пахучішою: пахло кмином, ромашкою та м’ятою. Трав’яний покрив ставав дедалі рідшим, залишаючи лише тверду й кам’янисту землю.
Допоки на обрії, за скупченнями тих-таки дерев, з’явився, ніби пустка, рівнесенький простір під неозорим яскравим обрієм, що тікав під темне й огорнене хмарами підніжжя гір. Це була річка, чи, точніше кажучи, широчезний струмок, завширшки щонайменше кілометр, якась геть уся біла від яскравої чи білої, як яйце, чи рожевої або сірої гальки, яку щойно принесло водою з гір.
У тій усипаній галькою пустці текли струмки води, які часом розгалужувалися, а часом знову стікалися в один; вода в них була бірюзова, лише зрідка набуваючи темнішого відтінку на глибині чи у заглибинах, залишаючись, втім, ідеально чистою, настільки прозорою, що на дні можна було розгледіти камінці.
У безмежному кам’янистому просторі, облямованому удалині прозорою запоною з дерев та кущів, які здалеку здавались маленькими, поміж стрімких зелено-блакитних ххх росли кущі з різким ароматом: вербові прутики, вкриті прожилками, майже лискуче-червоні, в їхній тіні, на клаптику запиленої землі, росли жовтенькі квіточки, найубогіші та найцінніші з творінь літа, яке у цій безмежній обмілині завжди давало відчути на собі його хоч і останній цього року, але пекучий жар.
Нотатка 114
ГОДОАРИ (V)
За обмілиною знову розпочалися магреди[324], які під низовими сонячними променями чітко підкреслювали лінію небосхилу на тлі далеких-далеких тьмяних прямовисних гір. Тиша, якщо взагалі це можна було назвати тишею через стрекотіння цикад, яке дратувало не менше за стрекотіння ластівок чи щебетання решти птахів, була непроникною. Не було жодної ознаки, що десь є жива людина.
Аж ось несподівано показалась прим’ята трава: безсумнівно, це були чіткі сліди від ніг та ххх ххх ххх колючки. Хай там як, але більше нічого, окрім хіба цієї безперечної вказівки, не свідчило про те, що у цьому місці супокій не такий, як у дикій природі, коли вона залишається на самоті сама з собою.
324