Люди, які стояли на цій зупинці, чекаючи на автобус, були ніби взірцем, який дорогою у місто повторюватиметься не десятки, не сотні і не тисячі, а десятки тисяч разів. Сузір’я багатоквартирок були щільно повпихувані одне в одне, і єдиним, що розтиналоb[334] ту щільну поверхню, були мости через вулицю, спостережні пункти над безладдям, по яких несамовито літали тисячі автівок та вантажівок. Вже стояла пізня ранкова година й сонце ніби зникло за завісою.
Нотатка 124
НОВІ ОКОЛИЦІ (IV)
Майже всі ті люди (якби за ними спостерігала особисто не зацікавлена людина, з’являлися ніби у щойно відкритій дійсності) поспішали у центр міста, бо туди їх кликала робота, котра давала їм достаток і наділяла їх отим сонним виглядом. Якщо людина нікуди не поспішала, йдучи своєю дорогою, їй було б зручно спостерігати за тим, як насправді розвивається та діє те марево, частиною якого вона була. Власне, його дію та розвиток можна було описати, послуговуючись низкою заперечень: ці люди вже були не такими, як колись, ці люди вже не були по-бідняцькому чистими (хоч і не зі своєї волі), вони вже не відчували прадавньої поваги, вони вже не мали прадавньої жаги бути вільними, вони вже не створювали власну модель людини, більше не протиставляли власну культуру культурі тих, хто господарював, вони вже не розуміли, яким священним є смирення, вони вже не знали мовчазного прагнення до революції. Жодним з цих заперечень не можна нехтувати.
Усе це виражалося в їхній зовнішності, стилі життя, в їхньому тілі. Несподівано у зворотному напрямку з центру міста на околиці, чи то з одних околиць до інших, посунув потік людей, справжнє нашестя. Ці робітники поверталися з фабрик. Гуділи сирени; якийсь дзвін, що досі зберігся, дзвонив полудень. ˂
Нотатка 125
ФАШИСТСЬКА ДЕМОНСТРАЦІЯ
˃ Карло повертається додому. На другий поверх будинку на вулиці ххх. Мати та сестри, К’яра, Емілія та Наталія, видаються йому ніби застарілими химерами. Інцест, у який він з ними колись вступив, наразі здавався йому ніби сном, який майже повністю стер їх з реальності. Вони є частиною іншого, винятково соціального, порядку. Зрештою, у себе вдома Карло мешкає, ніби у готелі. Снідає, ночує. Йде (зараз він, не маючи жодних обов’язків, як і в юності, став вільним). Поспішає у кав’ярню, де збираються друзі (відтоді, як вони бачились востаннє, ті постаріли на тринадцять років). Він дістається туди, ніби сновида. Для оточуючих він — людина владна, яка досягла найвищих кар’єрних вершин. Його наділяють надлюдськими якостями. Він ніби божество, яке з’явилося у плоті і крові. Його друзі, котрі зробили собі скромні кар’єри у місті (хоча у масштабі міста вони стали людьми впливовими, шанованими; у певному сенсі вони були навіть більш шанованими за Карло, котрий досі не розлучився з думками про щось сповнене пригод, неспокійне, пов’язане з розбещеною столицею, що має соціально нижчий характер), зустрічають його, приховуючи своє шанобливе ставлення, не роблячи над собою ніяких зусиль, по-природному довірливо й щиросердно. Втім, їхній обмежений філософський життєвий досвід, зумовлений життям, у якому немає вибору, сам по собі був у чомусь бездоганним. Своїми культурними знаннями й поведінкою вони між собою були дуже подібні, але поєднує їх спільний живий та сердечний гумор, до якого Карло не звик. Політики, які роблять собі кар’єру, хай навіть вони походять з таких місць, як це, відвідують такі кав’ярні й мешкають на таких вулицях, як ххх, є безкінечно убогішими, дурнішими та провінційнішими. Між друзями зав’язується одна з бесід, які в Римі, у світі, який зараз уже став для Карло його світом, були б неможливі (хіба що вони були б лицемірними). Політик, велике цабе, завжди мусить займатися демагогією та брехати; по-справжньому впливовий політик, менш публічний, котрому не потрібно безугавно клянчити собі популярність, бігаючи по колу, як індик, ця холодна й цинічна людина дає собі волю й здитинюється лише коли займається своїм хобі. Його давні туринські друзі, які прожили все життя там, де й народилися, здається, досі спроможні отримувати насолоду не лише від смачної їжі й гарного вина, але й від безсторонньої інтелектуальної бесіди (завдяки яким пізніше з’являються практичні започаткування, котрі існують одночасно з ініціативами влади, але по-кальвіністському[335], — наскільки це можливо в Італії, а точніше, наскільки це можливо в Турині, не підтримують владу). У такій бесіді Карло послуговується поняттями, котрими не можна користуватися у світі політики, в якому для того, щоб реалізуватися, втілити свої задуми, потрібно послуговуватись винятково тими поняттями, які відповідають певним нормам, а тому зрозумілі, й такими, які можна безпосередньо, не суперечачи здоровому глузду, втілити у вчинки та справи. Для політика справжні бесіди — це пустопорожнє мудрагельство. Але Карло повернувся на той культурний рівень, на якому був раніше, від щирого серця користуючись з цього, як і його друзі, котрі звикли до цього більше за нього, а тому поводяться стриманіше (вони ладні перервати розмову звичним для свого товариства жартом або для того, щоб пообідати). Карло, цитуючи Вістена Одена[336], коли на кілька хвилин перервалася їхня бесіда про найближче майбутнє італійського суспільства (дивлячись ізсередини того, що відбувається навколо, тобто маючи краще буржуазійне розуміння), зітхнувши, певна річ, не як можновладець, сказав таке: «Благословенні ті, хто сподівається на краще, бо чекати на них, може, набагато гірше…»
335