У цей самий час до зали зайшов Карло: надзвичайно поважний та владний, як, цілком небезпідставно, і личить його персоні. Ніхто й гадки не мав, що з ним нещодавно трапилось. І якби лише до зали зайшов «staff» видавництва «Ейнауді», він мав би такий самий авторитет, поставивши себе вище сутички, і був би однаково шанований обома ворожими сторонами. «Підлотна річ», яка саме відбувалася, коли він увійшов у залу (тоді ще ніхто не здогадувався, що насправді цей чоловік був головною дійовою особою того «ранку»), була ось у чім. На сцені, що стояла порожня, очікуючи на письменника Ф. та пані Антонієтту Карінеллу, редактора відомого видання «Літературні середи», яка мала його представити панству, — так-от, на порожній сцені, де стояв лише стілець та стіл поруч і на ньому на маленькій срібній таці — склянка з водою, раптом постала величезна постать, котра цілком непомильно була із Сицилії, постать отця Памбо. Це справді був винятково наш знайомий, позаяк навряд чи його знали більш як один-двоє з присутніх у залі (безсумнівно, геїв). Отож це справді було явлення найвищої чистоти. Ніщо у ньому саме по собі не пов’язувало його із чимось сороміцьким і не натякало на це. Проте отець Памбо був настільки приголомшливим, що не потрібно було мати з ним знайомство заздалегідь, щоб враз втямити, хто він. Велетенський, наче норманська статуя, повнолиций, кругленькі очі блищать, шевелюра звисає, наче два чуба, по обидва боки голови, на маленькому м’ясистому напівроззявленому й обслиненому ротові — нестерпна задоволено-нарциська усмішка, як у первісної людини, він більше був подібний до циркача з кінного цирку, ніж до священика, та ще й єзуїта. Тобі здається, він ось-ось закотить рукави й покаже свої дужі біцепси, підкреслюючи своєю переможницькою усмішкою своє дитяче самолюбство, а потім підніме зубами скелю. Тому clergyman[353] якось по-дивному діяв на те тіло. Тим паче, що отець Памбо, вочевидь, був п’яний: він був настільки страшенно млявий, розтріпаний, ˃ заляпаний, обідраний і, мабуть, смердючий, якими зазвичай бувають п’яниці зранку. Все це, звісно, можна було б зауважити, маючи на те час, але ніколи ще доказ існування Бога не був настільки обурливим та скороминучим. Пара дужих рук, які вочевидь були тут саме для цього, змусили його забратися геть негайно, і він, хитаючись, сумирно скорився. Отож з’явившись, він лише промайнув, крутнувшись навколо своєї осі. Але на ту хвилину постать отця Памбо була незабутньою. Звісно, перед очима загалу там, де він щойно стояв, з’явився, хвилюючись і несучи перемир’я між табори супротивників, зніяковіло кривляючись та тремтячи від сорому, попри ледь помітний витончений вигляд змовника, якому співчувають усі присутні, — письменник з прізвищем, що закінчувалось на -тріні (саме той, що має начесане волосся кольору між жовтим та рожевим). На ньому була краватка, вузький у плечах піджак із широкими фалдами та кишенями ххх. Сором’язливо попросив тиші, нагадавши, що отець Памбо був єзуїтом, противником фашистів, другом жебраків, священиком-інакодумцем, який просто з’явився, щоб висловити свою думку. Випадок розпорядився так, що він, людина хворобливо сором’язлива, не читав особисто свій твір, а доручив це йому, письменнику, який має прізвище із закінченням -тріні. Він відкашлявся, дістав з кишені папірець, який, на радість присутніх, був наче одненький та маленький, й почав, сухо повідомивши назву вірша й якось зловісно вдивляючись у публіку, не зводячи очей, читати такі рядки, як на Панахиді: