Незабаром сталася ще одна подія, яка затягувала читання. Пані Джулія Мічелі ще не встигла відійти від захоплення, натхненної цікавості, через яку вона не могла всидіти на своєму місці, пожвавившись, наче курча, різко переводячи очі з письменника з прізвищем, що закінчувалось на -тріні, на чоловіка, який перервав його читання, перебуваючи мало не в екстазі від несподіванок, які приховують у собі демократія та публічні дебати, коли це, як вона непорушно ххх (хоч насправді вона тремтіла, адже жінку охопила така сама паніка, як і її чоловіка, котрий безутішно впав на стілець); та ось на підмостках знову з’явився письменник Ф. та жінка, яка його представляла, Антонієтта Карінелла, яка наразі широко усміхалася.
Вони поставали на свої місця, притулившись до занадто маленького столика, тож склянка з водою, яка стояла на срібній таці, почала подзенькувати. Подзенькувала, певно, протягом усього читання «Мегсі». Зустріли оплесками. Та, мабуть, не на такі оплески чекав письменник Ф.; хоча й удавав, що нетерпляче на них чекає і вважає це лише недемократичною дрібницею, втім, він, безсумнівно, найперший хотів розвінчати культ своєї особистості. Чоловік сидів, чимдуж намагаючись бути якомога спокійнішим, а пані Карінелла у цей час дитячим голосочком читала невеличку промову, повну компліментів, утім, суть у ній була правильна: знайомити усіх з письменником Ф. немає сенсу, адже його й так усі добре знають. Потому письменник Ф. витяг свою паперову купу й почав читати.
У залі досі зоставалося, ніби літаючи в повітрі, передчуття якогось лиха. Відразу зазначу, що я схиляюся перед величчю геніальності, але чому ж це наші генії, доживши до похилого віку, котрий мав би стати віком, сповненим мудрості, поводяться наче діти? Хіба є хтось, хто не знає, що втримати увагу такої публіки, як наша (навіть якщо це туринці), протягом цілісінької години, читаючи якийсь уривок, неможливо? Я зауважив, що навіть якщо ти винятково геніальний, втримувати зацікавлення публіки своєю особою більш як двадцять хвилин безкарно не вийде. До всього, це була незвичайна публіка, як і всі інші слухачі у ті перехідні роки: якщо лобові атаки та висміювання 68-го нарешті стали спокусами, яким піддавалися час від часу, то реставрації, яка прийшла їм на зміну, стабільність взагалі була зовсім чужою. Я ж казав, що появу відомого письменника зустріли з неабиякою пошаною: навіть дехто із сенаторів виказував своє схвалення, а добродійки навіть виявляли захоплення, хоч і було воно самоіронічним. Втім, оплески були куценькими, якимись неодностайними, безладними. А в глибокій темряві, серед галерейної публіки хоч ніхто не плескав, але й не свистіли, й навіть коли розпочалося читання, не трапилось чогось дуже неприємного, та в цьому було ніби якесь непорозуміння. У письменника Ф. був різкий, трохи жіночий голос, і говорив він ніби якось занадто наївно. Та щойно він вимовив слово, як хтось раптом не стримався від реготу, ймовірно, то був якийсь неук-селюк, може, навіть з півдня, який гадки не мав, що таке публічні обговорення на культурну тему, й який мав вроджене нетримання сміху. Втім, це не стало приманкою, яка б запалила ґніт, навпаки, йому закрили рота. Тим часом незабаром стало зрозуміло, що слово «тегсі» — це не «дякую» по-французькому, а означає воно саме «товари», себто є множиною слова «товар». І що «товаром», виявляється, були всі літературні твори та мистецькі вироби загалом. Уривок, який почав читати письменник Ф., налічував сторінок з двадцять друкованого тексту, і був він страхітливо щільним; до всього, промовець ще й зумисне говорив глухо, суворо, не хотів здаватись, захопившись інтелектуальною винятковістю свого виступу, мало не «ображаючи» зумисно всіх слухачів; одначе «ображав» він, використовуючи стиль, який був зовсім протилежний провокаторам. Він «ображав» непохитністю культури, а не залякуванням субкультури. Це було цілком зрозуміло.
На яку тему… Та хто її второпає, цю тему? Аж ніяк не добродійки, безстрашні пані, які так непохитно стерпіли геть усе і які, сіромахи, ладні геть на все, навіть переглянути геґелівську логіку, як трапиться нагода. Й, певна річ, не крутії-бюрократи, політики й журналісти, хоч вони ніколи не зізнаються, що неспроможні збагнути й навіть згодом принагідно бовкнули б певні свої «слівця» (які вже загодя випробували), жалісливо й добродушно все зіпсувавши. Й, безсумнівно, не молодь, «яка активно живе суспільним життям», яка, щойно вилізши з-за парт, ще не схильна сумніватися у правильності та істинності того, що нещодавно вивчила, та ще й з таким запалом (приміром, ту саму геґелівську логіку, яка є основою прогресивності). Й, певна річ, не молодь, котра геть усе заперечує, зводячи навколо будь-чого такі захисні механізми, що більше не спроможні чути, тим паче, що глибоко в душі вона вже звинувачує будь-кого у недостатньому прагненні змінювати усталену думку (для Геґеля критика була лише реакційною маячнею у переглянутому марксистсько-ленінському контексті). Ані решта випадкових інтелектуалів, які були присутні в цьому товаристві, згуртувавшись і замаскувавшись серед молоді під такими самими борідками, вусами, баками, завивками на голові; саме вони, якби мали нагоду, скажімо, розкритикувати геґелівську логіку старого Ф., взялися б за це так, що «на ходу аж підметки зривали». Настільки, що старий Ф. своїм схвильованим і суворим голосом почав читати у нікуди свою енцикліку про концепції, протилежні тезиси та короткі перекази: енцикліку, в якій напівсерйозно-напівжартома, а отже, провокативно, спростовував можливість, переважно втрачену, існування будь-якої «двоїстої» логіки, за якою у світі все співіснує одночасно й не є «застарілим», а суперечності — це лише «протилежності», а тому історія не є однолінійною та послідовною, яка, як добре знаємо, виникла з реформістського тлумачення текстів Старого та Нового Заповітів, а не лише з Послань Святого Павла. На цьому ґрунтувався увесь сучасний західний раціоналізм, саме тоді, коли наука підтверджувала, що в основі часу ніколи не лежала однолінійність та послідовність, й навіть не існує, адже все співіснує у теперішньому (як уже давно вчили вірування дравідів[356]).