«Ніде не будьте, як удома», «Наставляти — це не говорити, це не казати незбагненного»,
«Бог не вмів брехати, тож він не обманював земляків»,
«Якщо правда не нова, то її взагалі нема»,
«Не в речах зміст, а у засобах, а як він не скороминущий, то його не існує»,
«Сім’я треба сіяти марнотратно, коли його не забагато, то його не досить»,
«Повернути нікчемність словам»,
«Визнай порожнечу, покорися утраті навічно».
Але я, розповідаючи про все це, знаходжуся зсередини, на іншому боці. На іншому боці стосовно точки зору, якої дотримувався Карло, охоплений «громадянською об’єктивністю», котра «є непричетною свідомістю», «свідомістю ніби відчуженою, дуалістичною, далекою, описовою», на жаль. Я раб Словесності. Всі мої слова — буквальні, а отже, завжди визначають лише властивість: вони є частиною принципу реальності[374] та уречевлювання[375], а значить, вони — неправдиві, хибні. Хай там як, а я певен, — і я спроможний висловити це лише так, — що наприкінці свого словесного божевілля — й безліч поважних туринських буржуа, які бачили це особисто, можуть у цьому заприсягтись, — Карло не лише став «блискучим» співрозмовником, але й мав «блискучу» зовнішність та тіло. Присутні саме так і казали: «блискучий», але, мабуть, більш слушно було б сказати
˃ «шикарний».
Усі попередні розділи конче треба поєднати в один великий розділ (Нотатка 129), де все зосереджується навколо бенкету пані Джулії Мічелі тощо (пор. І пояснювальний допис до Нотатки 110).
Нотатка 131
ЗНОВУ КОМЕНТАРІ
Розпоряджаючись — як всевідаючий автор, який іноді поводиться як всезнайко, — оцим своїм «Гапаксом»[376] (хоч я, принаймні, почасти недбало, перестав ним перейматись, залишивши йому грубу подібність до «Дроменону»), наразі я мушу відійти якнайдалі від мого власного твору, щоб трішки скептично викласти факти, що дозволить мені не надто компрометувати себе через крихту віри у чудодійні наслідки моїх слів та вчинків, яку віднині й у подальшому читач може зауважити.
Поза тим, раджу читачеві перечитати Нотатку 37-му, яка називається «Щось писемне», а також принаймні такі нотатки, як Нотатка 22f («Продовження пазлу»), Зс («Відстрочена післямова, ІІІ») та 103b (Передмова до «Другого політичного блоку»), саме ті нотатки, де я пишу про своє прагнення створити форму, яка має власні закони, які самі розвиваються й є самодостатніми, а не написати розповідь, яку можна розтлумачити за допомогою більш-менш «зашифрованого» узгодження з надзвичайно небезпечною дійсністю. (Принагідно нагадаю читачеві, що до цього має стосунок Нотатка 98-ма, яка зветься «Епохе: оповідка про чоловіка та його тіло»). Звісно, я пропоную читачеві звернутися до тексту цього ж таки мого твору, трошки пишаючись собою. Моя мета саме й втілюється у тому, щоб мій твір створювався сам і розтлумачувався, відсилаючи, часом навіть буквально, сам до себе, до того, що вже міститься в ньому самому.
До такої крайності, свідченням якої вже є Нотатка Зс, де великий уривок твору записано прадавніми грецькими чи новогрецькими літерами, які майже неможливо прочитати й які саме й є втіленням «чогось писемного», незабаром я знов удамся. Цього разу це будуть японські ієрогліфи. У цьому разі справжні нефонетичні писемні знаки та показову неможливість прочитання, ймовірно, виражено навіть краще.
Але в той час як перший «винятково писемний» (новогрецькою мовою) додаток — хоч якою крайністю і відхиленням від суворих норм твору, за який я взявся, він не є — цей додаток був усе-таки виправданим, то оцей, другий, додаток, написаний японською, виправдати можна набагато менше: навіть більше, є небезпека, що він взагалі буде нудним та непотрібним.
374
За Фройдом, один із двох головних принципів людської психіки, який полягає у пристосуванні до фактів і об’єктів, котрі існують у зовнішньому світі.
375
Поняття в марксистську теорію ввів угорський марксист Дьордь Лукач, на якого автор уже посилався. Уречевлювання є результатом перетворення людських властивостей, стосунків та дій на властивості, стосунки та дії рукотворних речей, що відокремлюються від людини й починають керувати її життям. Уречевлення — крайній, але вельми поширений прояв відчуження. Воно призводить до того, що люди починають сприйматися як речі чи абстрактні поняття, а ті в свою чергу заступають місце людей і починають сприйматися як живі істоти.
376
У ширшому розумінні не тільки слово, що з’явилось у автора лише раз, а й фраза чи текст, який майже неможливо інтерпретувати з контексту.