Та поки Б відбивається від фашистських загравань, з’являються Страховиська — Пожирачі й, дмухнувши своїм смердючим подихом на фашистів, перетворюють їх на напівгнилих почвар, прокажених, вкритих гнійниками та вимазаних гноєм. Доведені до такого стану, вони більше не спроможні висміяти кастрата Б, навпаки, тепер вони вимушені призвичаюватися співіснувати поруч з ним у великому замку, де розробляють Нафтові родовища.
Тим часом А переїхав жити у сільську місцевість, у старий сільський маєток, де вже нікого немає. На Середньому Сході один чоловік (виходець із Заходу) посвятив його у таємниці орфізму[381]: він глибоко поринає у цю віру; стає святим; він спілкується з Богом, у якого чоловік по-обивательському просить блага для всього людства.
Бог його слухає.
Бог, у якого вірить А, послав янгола, той, невпізнаний ніким, з’являється у великому палаці Нафти, саме під час засідання, на якому присутній Міністр державної Участі: кастрат Б та прогнилі фашистські почвари дивовижним чином сприяли науковим дослідженням та організації економіки. Незважаючи на їхнє горе, все пройшло надзвичайно вдало. Янгол усіх вилікував. Б знову стає чоловіком, а фашисти — людськими створіннями. Отепер, коли вони вже здорові, мають вирішити, що робити далі. Вирішили, що надалі все буде так, як перше.
Навесні чи влітку 1972-го
Цілком випадково мені в очі впало слово «Нафта» у якійсь газетній замітці, певно, з газети «Уніта», тож лише обміркувавши «Нафту» як назву роману, я замислився над сюжетом, який мала б ця книжка. Мені вистачило менше години для того, щоб відчути й записати цей «нарис».
Лист Альберто Моравіа
Любий Альберто,
я відправляю тобі цей рукопис, сподіваючись на твою пораду. Це роман, але написаний він не так, як справжні романи: він написаний мовою, якою пишуть есе, певні статті у газетах, рецензії, особисті листи чи вірші: уривків, які з певністю можна назвати оповіданням, небагацько, та й ті настільки очевидні у розповіді («а зараз перейдімо до справи», «Карло крокував…», навіть є дуже символічна у цьому сенсі цитата: «Il voyagea…»){78}, що радше нагадують мову, якою розмовляють на прийомах чи у спектаклях на сцені театру, аніж мову роману: я маю на увазі «уривки справжнісінької оповіді», які створені «навмисно», щоб це нагадувало роман.
У романі, зазвичай, оповідач зникає, поступаючись місцем умовно обраному персонажу, й лише він по-справжньому спілкується з читачем. По-справжньому, саме тому, що він умовний персонаж. Тим паче, що поза світом художнього твору — чи, як хочеш, поза сторінками і поза структурою, якою її бачить один з тих, хто є його частиною, — справжнім головним героєм, який тлумачить роман, є саме читач.
А у своєму творі я звернувся до читача безпосередньо, не умовно. Це значить, що я не перетворював свій роман на «предмет», «форму», підкоряючись законам мови, яка забезпечить, щоб я знаходився на потрібній відстані, чи навіть майже прибираючи мене геть, чи завдяки яким я великодушно знехтую самим собою, покірно взявши на себе роль звичайнісінького оповідача, такого самого, як і решта. Дзуськи. Я розмовляв з читачем у власній подобі, у плоті й крові, так само, як я зараз пишу тобі листа чи так само, як я часто писав мої вірші італійською. Я зробив з цього роману річ не лише для читача, але. й для самого себе: я поклав цю річ між нами, з одного боку вони, з другого — я, й ми разом її обговорили (як маєш змогу вчинити наодинці, коли пишеш).
Наразі, у цей момент (через це я й пишу цього листа) я б міг переписати цей роман із самісінького початку, об’єктивуючи його, тобто зникнувши, як реальний автор, натомість беручи на себе роль умовного оповідача (котрий більш справжній за власне справжнього оповідача). Так, міг би. Я вмію таке, мистецтво пишномовства не чуже мені, та й терпіння стане (звісно, не певен, що воно настільки ж нескінченне, як буває лише замолоду), знову кажу, я міг би. Але якби я таке вчинив, то була б мені лише одна дорога: відтворити роман. Себто я не можу написати його інакше, як лише пройшовши до кінця шлях, яким я пішов природно. Все, що є в цьому романі від роману, — це все відтворення роману. Якщо я надам конкретності тому, що наразі є лише ймовірністю, почну писати у стилі, що потрібен, аби ця історія стала річчю, створю механізм розповіді, який працює незалежно в уяві читача, я муситиму попри свою волю прийняти умовність, яка по суті своїй є лише грою. А я більше не хочу гратись (справді, до самісінького кінця, стаючи цілком серйозним); от тому я й вдовольнився тим, що моя розповідь така, якою була й раніше. Й ось якої поради я в тебе питаю: чи стане того, що я написав, аби гідно й поетично висловити те, що я хотів? Чи потрібно переписати все в інших тонах, створюючи дивовижну примару того, що історія розвивається сама по собі, у тому ритмі, який для кожного читача є ритмом прожитого життя, яке недоторканним лишається за плечима, розкриваючи як справжню дійсність те, що завжди здавалось природним?
381