Не бракує у тексті й внутрішніх неузгоджень, які автор, вочевидь, мав би прибрати в остаточній редакції. Ось кілька найяскравіших прикладів:
У Нотатці 4 на с. 39 Карло, який народився у 32-му, провів «усе своє дитинство, починаючи з 1932-го до 1945-го, у Равенні». Звідси випливає, що, попри те, що місце народження точно не зазначено, це таки Равенна. У Нотатці 5 на с. 43 «народився в Турині» (однак «Турині» — це правка, яка стоїть над закресленим словом «Равенна»)… початкову та середню школу відвідував у Равенні; згодом вчивсь на інженера у Болонському університеті, з якого випустився у 1956-му. У Нотатці 6, с. 45 — він «народився в Алессандрії, вчивсь у Турині», але потім знову розповідається про його дитячі роки в Равенні та Болоньї. Можна було б говорити про віддалення, але не цілковите відчуження від оточення, яке в дійсності є більш знайомим автору; але віддалявся він саме у цьому напрямку, й сказати, чи його було б додержано — неможливо, як не можна сказати, де б спинився, врешті, його вибір.
У 19 Нотатці на с. 101 Карло має «чотирьох» сестер, а у нот. 8 на с. 65 та 72, а також 10bis на с. 81, раніше, всього «трьох», там же названо й їхні імена: «К’яра, Наталія та Емілія». Можна припустити, що «четверту» сестру було введено через легковажне перебування Віоли разом із сестрами, які «завжди тримали її при собі», с. 73, хоча вона не була їм сестрою, а лише «дочкою служниці», с. 101. Згодом, у Нотатці 125, с. 558, сестер знову троє: «К’яра, Емілія та Наталія».
Бонокоре, президента «Снам», у нот. 20 на с. 106 звати Енріко, а у нот. 22а, с. 116, — Ернесто. «Четвертий оповідач» повторюється у двох різних розповідях циклу «Епохе»: нот. 104а, с. 494, та нот. 103, с. 515. (Може, Нотатку 102а було написано пізніше, а вставлено перед нот. 103, а порядковий номер не виправлено.)
Зрештою, достатньо не лише неточностей у змісті, а й недоробок стосовно форми: надлишковість, приблизність, кострубатість стилю, а подекуди й у побудові речень, звісно, автор би прибрав.
Навіть щодо самої назви немає певності. На одній зі сторінок на початку записано лише назву РОМАН, на іншій лише VAS[386], на третій лише НАФТА. Чи йдеться про доповнення, у якому «Нафта» — це підназва твору, роману, який зветься «VAS» (лат. «посудина»), а може, що більш імовірно, альтернативна назва? Назва «VAS» (за якою ховається подвійний натяк на Данте: «vas d’elezione» («обрана посудина»), «natural vasello» («природна посудина»), у якому двоїсто накладається одне на одне «Благодать» та «Секс») більше ніде не зустрічається. «Нафта» знову повторюється на початку Другої частини (с. 519) «Сходинки», які зберігались наприкінці течки (тут с. 608—611), що були створені ще 1972-го й має лише одну назву НАФТА, там навіть пояснюється, звідки виникла ця назва: «Цілком випадково мені в очі впало слово „Нафта“ у якійсь газетній замітці, певно, з газети „Уніта“, тож лише обміркувавши [саме так] „Нафту“ як назву роману, я замислився над сюжетом, який мала б ця книжка. Мені вистачало менше як години для того, щоб відчути й записати цей „нарис“». Як незалежно один від одного засвідчують Ніко Нальдіні («Хронологія» у П. П. Пазоліні, «Листи», цит. пункт CXLI) та Енцо Сичільяно («Життя», цит. с. 352), назва VAS мала остаточно замінити НАФТУ. А за словами Паоло Вольпоні (цит. «Пазоліні вчитель та друг»), який посилається на останню відверту розмову з Пазоліні, «роман матиме назву „НАФТА“». Утім, ми досі сумніваємося. Можливо, автор відкладав вирішення питання про назву твору до того часу, коли він набуде остаточного вигляду.
Навіть означення твору як РОМАН, яке вдалося підгледіти, є досить умовним, позаяк, коли автор перейшов від задуму до його втілення, редакція твору перестала вписуватись у поняття «жанр» у звичному його розумінні. Щодо цього вдосталь заяв самого Пазоліні як у його творі, так і поза ним: «…у мене немає наміру писати історичний роман, я хочу лише створити форму» (с. 28), «…я вирішив… що не писатиму розповіді, а створю форму „чогось писемного“» (с. 180), «поєднання символів» (с. 520), таким чином придушуючи ідею наративності ідеєю символізму. Та оскільки символи посилаються на концепції й потребують тлумачень, ми опускаємося до аналітичності, до коментарів та роздумів. «Роман, який я пишу… це навіть не роман… може, це радше нарис» (з інтерв’ю, яке брав Дж. Масарі, «Мондо», 31 травня 1973). У ньому ясно присутнє стилістичне сумління. «Це роман, але написаний він не так, як справжні романи: він написаний мовою, якою пишуть есе, певні статті в газетах, рецензії, особисті листи чи вірші» (з листа до А. Моравіа, с. 579). Слово пролунало: за своєю природою знак прагне до того, щоб передати думку поетичним образом. «Роман» переходить у «нарис», але «нарис» тяжіє до «поезії». Можливо, кінцева мета — це саме «поема» (с. 168), чи, принаймні, «щось на кшталт поеми» (с. 262). «І це поема не про розлад особистості… Навпаки, це твір про одержимість єдиною особистості й разом з тим про її роздрібнення» (с. 194). Глибшим імпульсом є не предметність та вміння художньо розповідати, а радше особисті пошуки, а отже, він тяжіє до інстинктивного ліризму. Поняття «поема» передовсім застосовується до цього внутрішнього копання. Не даремно ж чотири нотатки, у яких головний герой переживає зміни статі (цілком приватна «таємниця»), автор називає «ключовими місцями поеми» (Нотатка 51, с. 221, Нотатка 58, с. 298, Нотатка 82, с. 445, Нотатка 127, с. 565—566).
386
Vas electionis (