Зрештою, у визначенні «жанру» чи навіть «назви» завжди є щось зовнішнє: під виглядом, може, навіть символічного присвоєння імені чи якогось несуттєвого факту. Тим паче, коли існує твір не лише настільки нетривкий, але й навмисно неоднозначний у всій його мінливій швидкоплинності його внутрішнього протистояння одного й іншого. Через невимушену чуттєвість Пазоліні «будь-яке поєднання слів — це поезія, а кожне посилання на факти — роман» (с. 425), навіть якщо те, що лишається, постає лише у вигляді (знову ж таки слова самого Пазоліні, с. 475), «величезної купи нотаток та фрагментів».
Одним з найяскравіших наслідків того, що твір лишився незавершеним, є нерівномірність в об’ємах блоків, які складають твір: «Друга частина» починається аж на 519-й сторінці! Але найпідступнішим ударом у відповідь у цьому випадку є, безперечно, те, що на очах у читача змінюється перспектива, якої прагнув автор. Частка психологічного на кожній сторінці не може не змінюватись, коли по-різному розширюється контекст. Якщо замість двох тисяч запланованих сторінок написано лише п’ятсот, то відносна вага кожної сторінки збільшується на три чверті: й навіть більше, якщо їй не надали остаточного шліфування рубанком та терпугом.
Незавершена формальна вивіреність неухильно сприяє (попри те, що автор неодноразово зазначав, що не хоче цього) «змістовому» читанню. Прогалини створюють такі собі несподівані заглиблення у фігуративних рельєфах, підкреслюючи невідшліфовану шорсткуватість. Внаслідок цього, для будь-якого читача (уявімо тих, хто має не таку неупереджену широкість інтелекту) більше виділяються й здаються більш агресивними вкрай жорстокі уривки: етичні провокації у сороміцькій царині еросу («надто вільне зображення жестів та вчинків сексуального характеру», яке відстоюється у частині «Тетіс» у збірці «Еротизм, Винищення, Товар» за редакцією В. Боаріні, «Капеллі», Болонья, 1974, с. 95—103): люто-несамовитий запал та уїдливі колючки, політична полеміка та інсинуації («висунуте звинувачення» проти «політиків-убивць» та «влаштування кривавого теракту урядовцями»), с. 518, 522, у дусі «Протестантських листів» та «Піратських записок», але не так приборкуючи свою гарячкуватість.
Ймовірно, ризик полягає в тому, що за непередбачуваного (точніше, погано передбаченого) сприйняття ефект від зіткнення цих «нотаток та фрагментів» виявиться, порівнюючи його з найголовнішими прагненнями та кінцевою метою, які мав на думці автор, певною мірою перекрученим, і не лише стосовно етичних міркувань.
Небезпека полягає в тому, що якщо ці «матеріали» сприймуть «із щирістю» чи «із зловтіхою» у тому вигляді, у якому вони наразі є, — безладні, приватні (і ще й через те), привабливі, завдяки простору, який вони лишають для здогадок, — усе скінчиться тим, що П’єр Паоло Пазоліні матиме незавершений, надто грубий і беззахисний образ, в якого почасти немає суворих «художніх гальмів». Ми не можемо ані приховувати, ані недооцінювати таку небезпеку. Філологічний ethos, а також сповнена обов’язку та любові шана пам’яті П’єра Паоло змушують нас бути щодо цього вкрай чесними.