[…]
Щойно наважившись надрукувати, треба вирішити, як саме це зробити.
Очевидно, що підґрунтям проблеми є надзвичайна незавершеність нотаток, адже це чернетки, ці матеріали фрагментарні й не поєднані між собою. Правильне рішення — єдине, яке є прийнятним з філологічного погляду, — підказав, чи то пак навіть нав’язав, сам Пазоліні: завдяки ідеям, які підтримують у рішенні видавати, особистим благословенням підтверджуючи правильність цих ідей, яку я, збоку, не назвав би додачею, а от дивлячись зсередини, вона є саме основоположною.
Уже тривалий час, більш як два десятки років, Пазоліні викохував думку створити книгу, «написану прошарками… таким чином… щоб вона здавалась майже щоденником; зрештою… як хронологічне розшарування, точний та живий процес…: поєднання дописаних, викінчених сторінок та сторінок-чернеток чи тих, на яких записано лише намір». Таким чином «книга водночас буде мати і незбагненну форму, й форму прогресивну, притаманну дійсності». Цей приголомшливий намір Пазоліні записав у нотатці, датованій 1 листопада 1964 року, яку згодом використав як Примітку н: 1 наприкінці «Божественного Мімезису» (вид. «Ейнауді», Турин, 1975, с. 57).
Наступна нотатка, датована не так точно, між 66-м та 67-м роками, яку також було використано наприкінці «Божественного Мімезису» (с. 61), тільки називалась вона «Для „Редакторської примітки“», втілювала цю ж саму думку, але тепер це вже був конкретний видавничий задум. Цитую дослівно: «Це не текстологія. Я лише видам те, що залишив по собі автор. Єдина моя задача, як літературознавця, між іншим, дуже скромна, відновити якомога точніше хронологічну послідовність цих нотаток». А ось ще «те, наскільки точною є хронологічна послідовність нотаток, — єдина гризота, яка могла б мене мучити. Отож я прилип до неї, як до рятівного якоря. Я чудово усвідомлюю, що прочитання цих фрагментів може порушити хронологічна послідовність, яка керується тим, що написано, а не здоровим глуздом. Та я віддаю перевагу запалу, хоч якомусь, аніж хай навіть правильному та розсудливому компонуванню твору».
Отож у випадку з «Нафтою» є цілком обґрунтованим, що цей видавничий задум, який із самого початку належав Пазоліні, потрапив до нас з «Божественного Мімезису» (в якому був чимось на зразок додатка). Ще більше можна побачити в цьому сенсу, якщо зауважити — як цікаво таке помічати, — що «дата 1966 чи 67-й на нотатці» збігається з датою «січень 1967» у тому, що «ймовірно, було першим посиланням» на задум нового роману, про який ішлося в листі до Лівіо Ґарцанті: «У мене безліч задумів (серед яких є одне виняткове повернення до художньої прози, але про нього я розповім згодом, коли краще визріє цей задум)» («Листи», с. 625).
Очевидно, зв’язок підтверджує не лише об’єктивний стан матеріалів («у яких безліч нотаток… У деяких тільки два-три рядки, які майже неможливо прочитати», — так написано у примітці до «Божественного Мімезису», яка щодо цього, а також деяких інших світоглядних деталей, якщо роздивитись уважніше, є попередницею «Нафти»); це доводить також те, що вигадав Пазоліні, щоб виправдати цей текстологічний проект, хоча насправді ця вигадка цілком формальна: автор недописаного твору «помер, його забили до смерті палицями минулого року». Отаке пояснення у примітці, яка ще й має щось схоже на застереження, дію якого можемо відкоментувати словами самого Пазоліні, щоправда, написаними з іншого приводу: «Нема нічого „химернішого“ за „виправдовування“ у тому, що скоїв вчинок, який був запланований і названий… можливістю» («Протестантські листи», «Ейнауді», Турин, с. 141).
Якби не з’явилася нотатка із планом, яка лежала (без назви) на початку теки з добіркою матеріалів до «Нафти» й у якій було описано, як поєднуються матеріали в один філологічний напівроман, завдяки якому роман ставав ще неоднозначнішим та проблематичнішим, заздалегідь заперечуючи звичні припущення щодо чітко визначеного й окресленого його змісту, — доля вирішила б по-своєму, у трагічний спосіб дозволивши здійснити намір Пазоліні, який хотів перетворити занадто матеріальний текст у безкінечну кількість можливостей його практичного існування.
Редактор, який сьогодні дбає про видання, наразі перебуваючи саме в такому становищі, яке описав Пазоліні більше двадцяти років тому, може лише із зворушенням та пошаною підкоритися його наказові: «надрукувати що лишив по собі автор», і надрукувати в такому вигляді, в якому він його залишив, утримуючись від будь-якого, хай навіть правильного та розсудливого компонування твору.