[…]
У нашому випадку не лише найменше додавання, хай навіть з метою перекинути місток «transition quelconque»[387] над розколинами хисткого твору, але й навіть будь-яке виключення окремих уривків (і такі є), які можуть видаватися зайвими чи можуть збивати з пантелику, неприпустимо суперечило б волі автора. З передмови випливає, що до всього у цьому романі, разом з прогалинами й нестиковками, треба ставитись як до значущого, а тому — недоторканного.
Ми не маємо жодної потреби в тому, щоб перегруповувати фрагменти, як це записано в анотації до «Божественного Мімезису» як єдине доручення автора редакторові (у якого виникає дилема щодо того, зберегти зв’язність тексту чи хронологічну послідовність). Таке доручення дав особисто Пазоліні, який розташував Нотатки у течці зовсім не у довільному порядку (іноді навіть порушуючи нумерацію сторінок, яку сам склав раніше). Отож наразі ми повинні лише поважати укладену автором послідовність, навіть там, де (таких випадків дуже мало), ймовірно, сам Пазоліні її змінив. За життя автора будь-яке рішення можна змінити; але коли його вже немає, будь-яке тимчасове рішення стає остаточним. Тим вагомішим стає цей принцип, коли, як у випадку з «Нафтою», неостаточність автор вважав складовою задуманої «форми».
Що ж стосується решти, то якщо деякі прогалини й засмутять читача (але в той самий час пожвавлять нашу уяву), то нестикування (я відзначив найпомітніші) у тексті зовсім незначні й не завадять читачеві більше, ніж нестикування в «остаточних» жанрово вивірених творах Аріосто, Тассо чи Мандзоні. Як не стане на заваді читачеві й те, що лишилось кілька «непрочитуваних» слів, позаяк Пазоліні, прагнучи чітко визначеного ефекту відчуження, своєю рукою штучно вставив у деякі свої рядки в дужках примітку «непрочитуване слово» (пор., напр., «Перевершити людські можливості й організувати», «Ґарцанті», Мілан, 1971, с. 103).
Утім, це не означає, що можна зняти із себе будь-яку відповідальність тому, хто готує роман до друку. Його обов’язок, на додачу до кропіткої праці, пов’язаної з контролем над точністю й правильністю передрукування, лишається дуже діткливим. Найперше, такий незвичайний твір, як «Нафта», вимагає, з огляду на другорядні та головні особливості теми, яка постає перед читачем, щоб він мав змогу завжди й відразу правильно сприйняти стан цього роману, альтернативні варіанти, серед яких автор не зробив остаточного вибору, кожного записаного чи поміченого позначками, які демонструють невпевненість чи тимчасовість; й у той самий час, щоб це не заважало читачеві, чи, принаймні, якнайменше заважало йому, читати твір легко, послідовно, щоб нічого не турбувало у мові й було вартісним з точки зору літератури. Загалом, роман слід презентувати так, щоб поєдналися (якщо сказати, використовуючи терміни для обраних) вимоги непоступливої езотеричної суворості та якнайбільша відкритість для непосвячених.
[…]
Біографічна примітка
П'єр Паоло Пазоліні народився у Болоньї 5 березня 1922 року, батько, Карло Альберто, був офіцером у піхоті з відомої равенської родини, мати, Сузанна Колузі, вчителькою молодших класів у муніципалітеті Казарса делла Деліція, що у провінції Фріулі.
Через те, що батька постійно переводили у різні міста на півночі країни, у Болонью, Парму, потім знову Болонью, Белуну, Конельяну, Сачіле, Ідрію, знов Сачіле, Кремону, Реджіо-Емілію, й врешті Болонью, Пазоліні мусив протягом усіх дитячих та юнацьких років прилаштовуватись до нового оточення.
1925 року в Болоньї народився брат Ґвідо.
Мешкаючи у Сачіле, семирічний Пазоліні вперше пише вірші. Вчиться у гімназії у Реджіо-Емілії, у ліцеї в Болоньї. У 1938-му, коли П’єр Паоло навчався у Лічео Ґалвані, італійську мову викладав поет Антоніо Ринальді, який на уроках читав учням Артюра Рембо.
Згодом він вступає на філологічний факультет у Болоньї, відвідує курси Роберто Лонґі (саме його він хотів бачити керівником своєї дипломної).
У 1941-му Сузанна з синами вирушають, як зазвичай, на відпочинок у Казарсу, але Карло Альберто з ними немає, він, уже в ранзі майора, вирушив у Східну Африку, де фашистська армія билася з англійцями. Батько потрапляє в полон і залишається в таборі у Кенії до кінця війни.
Разом з кількома друзями (Франческо Леонетті, Роберто Роверсі та Лучано Серра) П’єр Паоло збирається заснувати журнал, який мав називатися «Спадкоємці». Проте задум вони не здійснили. З листопада 1942-го по травень 1943 року співпрацює з «Ситечком» (журналом, який був частиною болонського «Gil» й в якому друкувалися також Маріо Річчі, Фабіо Маурі, Джованна Бемпорад, Лучано Серра, Серджіо Тульмон), пишучи оповідання, малюючи ілюстрації, акварелі.