У той час, коли його прізвище часто з’являється в головних літературних газетах та журналах країни, завдяки письменникові Джорджіо Бассані Пазоліні починає писати для кіно. Журналіст та письменник Джованні Анджолетті кличе Пазоліні до складу радіожурналу (укупі з Карло Еміліо Ґаддою, Леоне Пічоні, Джуліо Катанео).
За кілька місяців по приїзді до Рима Пазоліні починає збирати матеріали для «речі», яка згодом стане «Відчайдухами». У 1951-му знайомиться з режисером Клаудіо Чіті, з яким окрім дружніх стосунків заводить ще й професійні: пишучи про нього, перетворює його на свого «переконливого порадника».
Наприкінці 1952-го виходить друком ґрунтовна праця про поезію на діалектах у двадцятому столітті, яка отримує одностайні схвальні відгуки (її рецензують Е. Монтале, Е. Фалькуї, Дж. Вікарі, Ф. Фортіні, Ґ. Беллончі). З січня по вересень 1953-го Пазоліні пише для тижневика «Четвер» про письменників та поетів Умберто Саба, Карло Бертокі, Франческо Леонетті, Джузеппе Унґаретті.
Пазоліні залишає вчительську працю й у 1954-му оселяється у Монтеверде Векйо. Того ж року, після того, як вона поприпадала пилом у таких видавництвах, як «Бомп’яні» та «Валеккі», збірку віршів фріулійською мовою «Найкраща молодь» друкує «Сансоні».
У 1955 році Лівіо Ґарцанті друкує «Відчайдухів». Через роман розпалюються суперечки. Влітку книга отримує вагому літературну премію імені письменника та літ. критика Маріо Коломбі Гуідотті (Пазоліні був першим, кого нею нагородили, бо тоді вона була щойно заснована), головою журі якої був Джузеппе Де Робертіс. Автора та видавця звинуватили у розпусті. На суді, який відбувся 1956-го, виступали на захист письменників Карло Бо та П’єтро Б’янкі. Джузеппе Унґаретті пише судді палкого листа, в якому переконує, що цей роман є одним з найкращих серед тих, що побачили світ тими роками. Дійшли такого рішення: «за відсутністю складу злочину».
У тому ж таки 55-му виходить антологія народної поезії «Збірка італійських канцон». У травні Франческо Леонетті, Роберто Роверсі, Анжело Романо, Франко Форетіні та П’єр Паоло Пазоліні віддають до друку в Болоньї перший номер поетичного двомісячник «Майстерня» («Оффічіна»). Він проіснує аж до 1955-го.
Тими роками розпочнеться співпраця й з іншими виданнями: «Нуові аргоменті» (з 1955-го), а також у політично-літературному тижневику «Пунто» («Крапка») (з 56-го по 58-й, здебільшого це рецензії).
«Попіл Ґрамші», який вийшов у 1957-му, отримав премію «В’яреджо», розділивши перше місце з книжечкою «Поезії» Сандро Пенни. Казали, що то була найкраща збірка віршів десятиліття, а Італо Кальвіно переконував, що романтичність, якої надає збірці її назва, започаткує нову еру в італійській поезії.
«Крім того, майже у всіх віршах збірки „Попіл Ґрамші“ дія відбувається серед римських краєвидів. Та це не головний мотив. Може, я б зміг написати їх в інших містах, зробивши лише косметичні зміни».
Пазоліні розпочинає писати разом із Серджіо Чітті (спеціаліст з римського діалекту) діалоги на римському діалекті для фільму «Ночі Кабірії» великого режисера Федеріко Фелліні. Усе частіше він пише для кіно.
У грудні 1958-го йде з життя Карло Альберто Пазоліні, який тривалий час був, хоч і перебуваючи завжди в тіні, акуратним та старанним секретарем свого сина.
У 1959-му Пазоліні друкує «Жорстоке життя». За ініціативи Джакомо Дебенедетті Пазоліні дають премію Кротоне; того ж року письменник з матір’ю переїздять у нову домівку у Монтеверде, у той самий будинок, де мешкає поет Аттіліо Бертолуччі.
Пазоліні так узагальнює свій другий роман: «Розповідь про Томазо Пуціллі — це самоаналіз, адже йдеться про хлопця, який не є ані привабливим, ані здоровим, ані сильним: загалом, про слабака, який мусить бути сильним попри власну волю, живучи у світі, де це є обов’язковим. Отож він безугавно намагається самоствердитися; й хтозна, куди він зайде, йдучи цим шляхом, шляхом удаваної сили злочинності, цинізму… Добре це чи погано, та врешті це поривання „самоствердитись“, „існувати“, оця хирлява життєва енергія, осяяна безладним світлом моралі».
Він й надалі час від часу пише для газет; протягом короткого періоду, 1959—1960, Пазоліні рецензує фільми для журналу «Репортер», відсилає свої статті в журнал «Літературна Європа», головним редактором якого є журналіст, письменник та літкритик Джанкарло Віґореллі, й веде рубрику листування з читачами у журналі «Нові шляхи» (до 1965-го).
У грудні 1960-го — січні 1961 року Пазоліні разом з Ельзою Моранте та її чоловіком Альберто Моравіа подорожує Індією. Згодом публікує свої «враження від подорожі» спочатку у щоденному виданні «День», а пізніше у збірці «Пахощі Індії» (1962).