Вони, хто нишком, а хто грубо-неприховано, злостиво осміхалися, як провінційна молодь. Вони казали «нерідко» замість «часто» й вважали своє становище найприроднішим з усіх можливих. Через їхні звички увесь довколишній світ був чужим для них. Поза тим, між ними існувала домовленість, яка робила з них чужинців в очах тих, хто хоч трішки здогадувався, що те, що установлено цією домовленістю, не було абсолютом. Усе своє життя Карло теж про це здогадувався. Ця обставина не сховалася від чужих очей, і ті, хто помітив це, враз поспішили встромити у тріщину, що утворилася у свідомості їхнього друга, ніж своєї вродженої жорстокості, ще дужче розколюючи її. Одначе ця німа ворожість була випущена на волю у той час, коли під час роботи у Римі до Карло почали приходити перші успіхи. Завдяки цьому про все було забуто раз і назавжди. Карло щиро радіє, коли бачиться із друзями в кав’ярні. Він чудово знав усі їхні звички, які перетворювали їх на такі справжні взірці тих, чию якість життя визначено одною-єдиною істиною. І це знання змінювало їх. І саме через те, що він бачив ці звички у всій сукупності й складності, разом з глибокими коренями, які вони пустили, вони видавалися Карло хисткими й тимчасовими: власне, як і всі форми життя, від яких ці люди, як вони гадали, убезпечилися. Для людини сторонньої ці правила видавалися бездоганними, правилами, які міцно вкоренилися в їхньому існуванні; а от для людини обізнаної, яка знає їх ізсередини, ці правила були подібні до павутини, намальованої на серпанку.
Але від цього Карло лише отримував ще більше задоволення, бо ці постарілі парубки, що перетворилися на примар історії, колишні великі знавці сутності життя, вже видавалися своєму товаришеві, колись упокореному незнанням цієї сутності, геть некривдними. Той ранок у компанії зі старими друзями став приводом, через який вони почали здаватися Карло, з одного боку, якимись злегка епічними (схоластичний дрібнобуржуазійний епос про провінційне аристократичне містечко), а з іншого — карикатурами.
Як аперитив замовляли «золотий лікер, від якого кидає в піт»; золотом було світло; золотом прийдешнього дня. Серце Карло було сповнене щастям, яке переливалося через край. Єдине, чим мав перейматися Карло, — своїм членом, і вже тільки в самому цьому таїлася несказанна насолода, єдина в житті по-справжньому велична. Утім, вона дійсно коштувала йому неспокою й шаленого жаху, адже щоб досягнути цієї насолоди, йому доведеться перейти справжні зони смерті, невигаданої смерті, — зі страху й тривоги, — одначе саме думка про всі можливі сексуальні насолоди укупі, окремо від решти життя, давала незміренне блаженство, сенс у плаванні дедалі спокійнішим, блакитнішим, сяйливішим морем.
Карло поснідав у ресторації, яку всі щасливі читачі цього роману добре знають, а тому називати її, та ще й у романі, немає потреби, та й до того ж у романі нереалістичному, який ще й нестримно прямує до Видінь. Потому чоловік, проминувши галереї, якими йшли лише городяни, котрі приїхали з півдня, та самотній туринець, що віддалявся, повернувся додому. Він ще трішки подрімав. Коли прокинувся, було вже пізно пополудні. Знову вийшов на вулицю. І хоч надворі було так само спекотно, як зазвичай у розпал літа, та вже вечоріло. У тінях, що видовжувались у задушливому повітрі, вже було передвістя того, що пора, яка споконвіків повторюється, оновленою, прийде знов.
Карло полонив жах. Справжнісінький біль почав озиватися сильним спазмом з глибини горла у груди. Йому схотілося блювати чи лаятися крізь сльози. Це несподіване «taedium vitae»[38], звісно, цілком виправдане причинами, про які Карло й чути не хотів (хотів, щоб усе лишалося так, як є), геть усе робило беззмістовним, чи то пак краще сказати — наділяло все фатальним змістом. Сон втрачав свої барви, обертаючись на дійсність. Дійсність, яка, безсумнівно, теж була не наяву, адже у свою чергу була надто відмежована від марень: поставши перед ним як обов’язок, біль, утрата, агонія, нудьга. Він відчув шалений страх залишитись самотнім, страх майбутнього, відразу, (і в ній не було нічого очищувального) до теперішнього. Ані в житті Карло, ані в його планах, якщо порівнювати із ранком, зовсім нічого не змінилося. Він так само безугавно перетворював на дійсність сексуальні фантазії, яким віддавався, невпинно накопичуючи наперед нагоди, щоб заповнити ними своє життя. І хоча ця думка була так само чудовою й він навіть на крихту не подумав відмовитись від неї чи поставити її під сумнів, несподівано прийшов відчай, від якого підгинались ноги, й він, подумки стогнучи, стояв, опустивши голову, аби перехожі не звернули на нього уваги. Він подумки ніби у стогоні промовляв безглузді фрази, часом благаючи старого-доброго Бога чи навіть Богоматір. Він метушився, шепочучи ці блюзнірські заклики вкупі з нецензурним матюччям. Він — пропащий, ніщо на світі вже не врятує його, навколишній світ для нього тепер — лише простір, на який варто було лише глянути чи ледь торкнутися, й він спричиняв біль, і боліло тим більше, що незміннішим він залишався під своїм літнім надвечірнім сонцем.