Карло повернувся у родинний маєток за містом. Розбитий і нажаханий напруженням, яке йому не терпілося поновити, починаючи з тієї миті, коли воно минало, він відчував, як його серце стискалося від тривоги, рівночасно з тим розширюючись, ніби сповнене вдячності за безліч нового, що він почав пізнавати. Через лілове надвечір’я площа ххх, на якій чоловік вийшов з автобуса (на той час Карло ще був людиною середнього достатку й робив те, що й усі), ставала жаскою. Ластівки літали високо, люди поверталися додому, повертаючись спиною до променів сонця, що, ніби палюча закам’янілість, досі не відступало, вибілюючи оливкуватий небосхил. Карло, ніби сновида, хриплячи й стогнучи сам до себе, потайки, намагаючись мати незворушний вигляд та йти спокійно, покрокував до батьківської садиби. Коли він прийшов, холодна ніч ще сизіла. Оливкові дерева стояли синіми, ніби простирадло, розстелене під сліпучим сяйвом Третього Неба[41]. Садові квіти збирали все це сяйво, боляче прошиваючиa[42] ним у півпітьмі, від якої боліли очі. Карло сподівався, що зустріне сестер чи хоча б одну з них, щойно зайшовши до хати. Та дарма, у будинку стояла неприродна тиша. Йому на очі трапилась служниця, — в її очах уже цілком схоронилися спогади про те, що робив хазяйський син в її присутності, — і вона розповіла, що Наталія, К’яра та Емілія пішли до бабусі. Бабина оселя була недалечко (вона сховалася у тому маєтку вже багацько років тому). Карло, стікаючи кров’ю через рану, якої завдавала йому віддаленість місць, де його член може «через пекло досягнути раю». Йдучи наосліп через смуток, що струменів з невідступного світла, яким було сповнене повітря, він вхопився за єдину рятівну нагоду. Зробити з К’ярою (чи Наталією, чи Емілією) те, що він робив з дівчатами на вокзалі чи у громадському саду. І негайно. Чоловік вийшов із дому, повернув на ґрунтову дорогу, обабіч якої росли ряди височезних тополь і яка вела до бабиного дому. Він опинився у сутінковій півтіні, освіченій із-за спини пагорбів прозорим світлом зовсім безхмарного неба. Було страшенноa[43] спекотно: йти уздовж трав’янистого взбіччя дороги було наче йти у повітрі, що розпеклося від світла фар, котрі тільки-но погасли. Та все-таки саме в цю мить Карло почувався щасливим. Мета отримати сексуальне задоволення обернула вечір, котрий раніше був театром пожертви, споконвічного сімейного життя, присвяченого цноті й коханню у шлюбі, нав’язаному почуттям обов’язку, котре для серця було смертельним умертвлінням, на театр маневру, який кине виклик будь-якій сором’язливості та будь-якій дійсності, від чого серце затріпоче від сліпої радості, якої треба зазнати навіть ціною смерті. Попри те, що Карло йшов поволі, він весь упрів. І це вкрай здивувало його, здивувало так само, як ніч навколо, де вже неприродно засяяли зорі, як і, хоч і ледве чутний, але несамовитий гавкіт зграї собак десь далеко. Та коли вже видко було садибу, хвіртка на току, перебудованому під щось штибу патіо просто неба, розчинилася й показалися трійко сестер, що вели свої велосипеди, а слідом — бабуся, яку за руку міцно тримала Віола. Жінки (певна річ, вони не помітили Карло, який стояв у тіні тополь) сердечно попрощалися, говорячи загадковоc[44], — незрозуміло, говорили вони радісно чи голосом, сповненим болю, як гавкіт собак удалині, — а потім розійшлися. Сестри, трошки розігнавшись, злазять на велосипеди й, сміючись одна до одної, увімкнувши ліхтарики та дурнувато-радісно бібікаючи у дзвіночки, рушають уздовж шляху. Побачивши, як сестри під’їжджають до нього ближче, Карло ліг у канавку, що простягалася уздовж дороги, просто за гладеньким та пахучим стовбуром тополі. Геть усе на землі пахло надзвичайно, ніби щойно пройшов дощ. А от у канавці було сухо. Сестри проїхали повз Карло, незграбно крутячи педалі, й незабаром зникли вдалині на шляху, вигулькуючи й знову ховаючись у ряду тоненьких тіней тополь, поблискуючи ліхтариками у слабкому світлі заходу сонця, що затрималось до пізнього вечора. Бабуся з дівчиною залишились стояти біля хвіртки, спостерігаючи за тим, як сестри зникають з очей. Тихо постояли там. Потім, обмінявшись кількома нерозбірливими фразами, пішли назад. Цуцик на подвір’ї загавкав, радісно метляючи хвостом. Карло причаївся в канавці. Треба було зачекати, поки сестри доїдуть у глиб вулички, повернуть на заасфальтований шлях і в’їдуть у маєток. Тільки так він міг сказати бабці, що дорогою до неї не бачив дівчат, а сестрам ніколи не згадувати про те, що цієї ночі він був у бабиній садибі. Наростало напруження, від якого шарпаються нерви, нескінченна боротьба з часом, який забирають незначущі події, які ніколи не можна передбачити. Карло буквально не мав змоги розрахувати точну кількість часу, що знадобиться сестрам, щоб дістатися додому. Він знемагав від хвилювання, і це ставало йому на заваді, хвилина здавалась вічністю. Однак він не мав права на помилку. Механічно, просто випроставшись у густих зелених пахощах канави, що була не глибша за дві п’яді, він, розстебнувши штани, аби вбити час, зрештою, він був добряче збуджений, взяв у руку пеніс і почав мастурбувати; я вже казав, що він робив це, щойно мав нагоду побути сам, коли його ніхто не бачить. Але він не вставав. Хвилювання було засильним, Карло віднімало дихання. У голові був лише образ того, як сестри ідуть додому. Через збудження він не міг зосередитися й уявити навіть те, заради чого він усе це затіяв. Що він скаже бабці, щоб виправдатися за свою присутність в її оселі? Не було чим виправдовуватись. Втім, може, й не потрібно було шукати виправдань. Через свою муку Карло нервувався, він відчував і потребу в тому, щоб знайти виправдання, і страх не знайти їх. Він силкувався зосередитися на мастурбації, яка мала б заспокоїти його, переносячи на перший план єдине, у чому був для нього зміст цього вечора (такого чудового, дивовижно багатообіцяючого) й усього життя, готуючи його до щастя, якому все було підпорядковано. Але нічого не виходило. Член лишався обм’яклим і заледве налитим, почервонівши від його рук. Наперед сповнившись упевненістю, Карло, застебнувшись, підвівся. Коли він підійшов до невинної хвіртки маєтку своєї бабці, у нього тремтіли ноги, а перед очима стояв туман. Чоловік подзвонив у двері. Враз у помешканні, ясно відбиваючись у лункій задусі, долинули голоси, які скоро стихли у кімнатах. Незабаром хвіртка розчинилася, й Карло увійшов; він швиденько й аж занадто сердечно, винувато-спокійно привітався із старою служницею, яка відчинила йому двері, погано приховуючи своє здивування, а тоді нахабно попростував простісінько у будинок. Вікна були прочинені настіж, і червоне, посмучено-святкове сяйво сочилося у дзеркальне обійстя, де акуратно стояли вазони з квітами, громіздкі
41
Очевидно, назва походить з дантівської «Божественної комедії», де Рай розділено на дев’ять небес, третє — Венера. На цьому небі знаходяться душі тих, хто кохав, адже Венера — символ любові. Автор обмірковує такі теологічні питання, як от чому у добрих батьків народжуються злі діти чи у чому причина того, що люди вигадують собі різних ідолів.