Нот. 20—40. Перша подорож-втаємничення (Аргонавти). Наразі, як людину лівих поглядів його беруть (це перебіжництво ˂ заради того, щоб згодом мати змогу робити те, що йому треба) в операцію правих сил, екстремістсько-правих: ставши співучасником у злочині (убивстві Маттеї{2} наприкінці п’ятдесятих?), він починає спілкуватися з мафією та ЦРУ. Всі ці події Карло проживає ніби уві сні. Як ідеальний співучасник, нічого не бачить і не чує. Лиходійство відбувається у пансіоні «Сицилія», що в Турині.
Нот. 40 та наступ.
Карло Тетіса вперше по-справжньому закохався. Його кохання триває років зо два. Кохання мало трагічний кінець. Чоловік знову повертається до бідних дівчат, цього разу у Римі. Так триває років п’ять-шість. Поки не настав 1969-й [Історія, сплагійована у Кафки (у К) — листи до Феліції та Ґрети Блох.].
Нот. 40 і далі (відмінні від попередніх).
Карлова кар’єра досягає свого піку. (Розповіді про Владу, вкладені в роман і частково одна в одну.)
Нот. 50 (фактично, 25).
Травма, що сталася у 69-му. Карло Тетіса змінює стать тощо. Велике кохання (нездійсненне почуття Карло Поліса, яке раптом вилилося у зникнення Карло Тетіса) (сплагійованого з «Манон»[8]?), що триває майже до появи Видіння (Середньовічний Сад — фактично нот. 65).
Червень 1973-го
Зі світом владичним я був лиш по-дитячому пов’язаний.
Нотатка 1
ПОПЕРЕДНІ ПОДІЇ
…………………………………………………………
…………………………………………………………
……………………………………………………….(1)[9]
Нотатка 2
˃ ПЕРША ТРОЯНДА ВЛІТКУ
Житло, яке винаймав Карло, — мешкаючи у ньому на самотині й очікуючи, поки до нього приєднається батько, — розташовувалося у Паріолі — кварталі, що донині був сповнений того престижу, яким наділяли його у минулому десятилітті й який, втім, уже занурювався у меланхолійну атмосферу, властиву місцям, котрі занепадають, зі своїми старезними садками, що пережили забагато хазяїв, з архітектурою, яка вже застара навіть порівняно з найзлиденнішими дрібнобуржуазійними кварталами.
Одначе у травні 1960-го Неокапіталізм був ще занадто новим поняттям, це ще досі був термін з царини надто привілейованих знань, аби бути в змозі змінити сприйняття дійсності.
Помешканням Карло була сіра малоквартирка, перед якою ріс сад, котрий теж видавався скам’янілим; завжди у тіні чи у сірому світлі, на самому дні ненавмисної геометричної лійки, поміж ребер інших зачинених у своїй непроникній тиші малоквартирок: ребра ці часто були заокруглені, у стилі бункерів, як за часів фашистів… Карло мешкав на п’ятому поверсі; на сірості злегка меланхолійно розточеної старої штукатурки виділялися підвіконня невеличких балкончиків ˃ темно-полунично-червоного кольору.
Карло, ось-ось збираючись огледіти театр свого нового існування, стояв просто на одному з цих балкончиків. Був ранок. Небом, ревно оберігаючи у землі дощову вогкість, яку нещодавно журливо вихлюпнули, пропливали розжарені хмари. Життя в містечку немовби призупинилось. Як і завше, Карло гнітила нудьга; відсутність будь-яких занять, окрім хатніх клопотів, — як вважав Карло з властивою безмаль тридцятирічним чоловікам переконаністю у таких справах, — зобов’язувало його лишатися із самим собою наодинці, немов примара; а відтак розігрувати цю сцену самотності перед римським краєвидом (що видавався радше Бейрутом чи Афінами). Зажура (причини якої були далекими) геть позбавляла його сил та волі.
Життя, що чекало на нього попереду, зрештою видавалося Карло неминучим провалом, що із найповнішою виразністю поставав перед його очима і т. ін. Низка невдач, яких зазнав він останніми роками у своєму житті механіка, котрий воліє знайти власне місце у відринутому суспільстві, була геть цілком логічною: але що саме впливало на ту логіку, Карло не мігa[10] усвідомити. Може, неврози? Тобто, якщо говорити кількома словами, Тягар, який він протягом усього свого життя відчував усередині («у нутрі») й від якого йому навіть на однісіньку мить ніколи не вдавалося звільнитися? Раптом він побачив, як його власне тіло упало. На понурій бетонній підлозі балкона стояли порожні вази, ємності та шланги (бо це місце, вочевидь, було ще й комірчиною): і ось його тіло лежало посеред тих занедбаних речей, немов у підсобці просто неба; де свідком було лише небо, що розстелилося над ним.