Утім, у те, що стара ніколи не мала справ з вищим товариством, навряд чи можна було вірити. Родина Валетті дійсно була заможна, але не настільки, щоб плакати по смерті королеви Єлизавети, ніби вони гуляли разом на яхті спільних друзів. Селючка чи вчена, наділена гуманістично-філологічним, кращим, способом мислення, саме таким, який мали у добрі старі часи, вона мала ще й третю подобу: вона була дрібною буржуазійкою, як будь-яка задоволена мадам Боварі. Й у цьому була найбільша перепона для здійснення того, що затіяв Карло. Та, на щастя, вона була п’янючою. Цього разу Карло зовсім не доведеться хвилюватись. Він теж сп’янів. Він робив усе жартома, щиро сміючись, ніби вся ця історія зовсім не мала нічого трагічного, — як Людмила та Саша{9}. Від вина обличчя старенької підтяглося й загорілося, зрештою, не такою вже вона й старезною була. Карло шуткував з цього приводу. Потім, поки вона знову вела мову про Державу-Сад, він, лоскочучи, почав, від душі сміючись, жартувати про те, яку вона мала свіжу плоть під пахвами, на талії. Він виявив неабияке бажання подивитися на її ноги, які вже й так були неприкриті, тому, сміючись, задрав спідницю аж до самих сідниць. Саме в цю мить чоловік весело й задоволено зауважив, що за цією справою збудився. Чоловік загорівся, щоб старенька обов’язково побачила це явище на власні очі, якщо бува так не вірить. Він теж розпанахався, ще радісніше й ще ширше посміхаючись, розстебнув штани й, взявши її руку, попросив її міцно стиснути його пеніс, що гордо відстовбурчився, як у підлітка. Та бабця, як би не хотіла, не могла своєю слабкою й кістлявою рукою довести чоловіка до оргазму; тому він прибрав її руку, переклавши її на стегно, й швидко кінчив сам, еякулюючи просто на жінку й вимазуючи гарне біле вбрання старенької.
Нотатка 10 quater
ВСЕСВІТ
Коли залишились позаду шалені веселощі та все сплетіння рухів тіла, речей, світла й тіні сімейної вечері з усіма її звичаями та порушеннями правил (здається, вони теж записані до домашньої книги) й усе це відходить у небуття, Карло нарешті опиняється наодинці на дорозі, уздовж якої височіють тополі, поміж нив.
Стояла глибока ніч, ніщо не порушувало її тишу. Все затихло, навіть пси. Поза тим, місяць уже зійшов і світив так ясно, що здавалось, ніби він, висячи над горами, що чорніли у прозорому повітрі, відокремився від небес; і зорі ще нечутніше повели свою розмову, нескінченно повторюючи свої схвильовані, невловимі, заледве чутні перестороги. Небоязко було лише цвіркунам: цвіркунам біля підніжжя гір, коли добігало кінця задушливе літо. Вони, хрипнучи, не переставали повторювати знов і знов своє нерозбірливе послання, у якому ніби була якась надзвичайно виразна крива: тутечки, поряд, вона була ніби живою, по-людському невситимою, жагучою любов’ю, а внизу, спускаючись у незбагненній долині, перетворювалася на плач, і був він настільки журливим, що не спроможний нічого ані розказати, ані донести.
Карло спинився і сів. Він озирнувся довкола так, ніби робив це востаннє у своєму житті. Канавезька ніч: настільки бездоганна й нескінченна, що у незліченності своїх минулих форм блякне й розчиняється у своїй нескінченності водночас настільки досконало-справжня, що неухильно наближається ніби видіння, що складається з безлічі чарівних видінь, єдине призначення яких — у тому, щоб вони існували: вивершений витвір нужденного світуa[50]. Це була така надзвичайна краса, що, хоч серце й тішилось нею, наскільки лише було спроможне, все одно відмовлялося від неї. Карло, вражений як тим, як поглинула його ця краса, так і своїм страхом перед нею, милувався ніччю, блаженно посміхаючись, так, як коли ми буваємо на самоті, — і єдиний наш сором — лиш той, що в нас, — усмішка ця стає трошки божевільною: незважаючи на цю сцену, саме це була найщасливіша мить його життя, присвяченого виключно сексуальним задоволенням, якнайбільше відмежованого від будь-якого іншого інтересу, який може мати людина. Наповнивши все навколо — зараз, а надто з ще відчайдушнішим щастям та вдячністю у майбутньому, — цією неповторною сексуальною пристрастю, саме у такі рідкісні миттєвості, коли вона повністю затихає й у часті моменти неповного стихання, змішаного з любощами й тривалим шуканням, — його щастя досягало апогею, аж до відчуття навічної невразливості перед смертю і взагалі будь-яким кінцем, лише сприймаючи далеку й безповоротну кончину як дивовижну безмежність життя.