А от те, що я обов’язково маю окреслити, — цього вимагає моя розповідь, — так це його історію хвороби. У нього були неврози. А може, й дещо більше, — божевілля.
У його натоптаності (він не був опецькуватим, був кругленьким, пухким, мав нездорову, жовтувату плоть) були огидні прояви саме цієї психічної дегенерації. На своєму цілком круглому, ніби зробленому з концентричних кіл, обличчі він мав округлі брови та круглі оченята під ними, круглі щоки, які, незважаючи на його тридцять років, уже повпадали, кругле підборіддя та круглий рот. Лише його рот під час розмови переставав бути округлим, скривлюючись, та й то завжди якось непевно, нечітко, — що викликає огиду, яку відчуваєш, коли бачиш щось слизьке. Чоло у нього теж було округле, з надзвичайно широкими залисинами на скронях, на якому вимальовувався вінок із ріденького білявого волосся, якогось трохи аскетичного, як у сільського священика чи провінційного адвоката. Через те, що чоловік був увесь кругленький, він був схожий на дитину: однак дитина, на яку він так скидався, була дуже відразливою. В іншому його поведінка була цілком дорослою.
На початку нашої розповіді він ще гадки не мав, як скінчиться його життя. Він був ніби гусінь у коконі. Хоча потенційно він уже був саме тим, ким хотів; як наслідок, у його поведінці як на роботі, так і в повсякденні вже були певні вчинки (які я б суб’єктивно назвав ницими) людини, котра прагне досягти цілей, для яких не створена (хоча навіть якщо лише проникнутися величними й шляхетними цілями, ти у певному сенсі теж стаєш шляхетним). Він був старанним, невтомним, розсудливим, завжди тямущим на своїй посаді; але рівночасно він був улесливим і діяв за розрахунком. Оскільки він наразі ще був неприкметною особою, цього ніхто не помічав. Та насправді він був огидним: пристрасно-низькопоклонною тварюкою. Він був здатен на найпідліші вчинки заради того, щоб отримати чиюсь прихильність. Хоч разом з тим підтримував міф про власну непогрішимість. Річ у тім, що його прагнення самоствердитись та просунутись належало до групи патологічно нетерплячих бажань; тому саме ця «недуга» давала йому можливість берегти свою непогрішимість як першорядну умову прихильності, одночасно з тим виправдовуючи нею всі свої жалюгідні прогріхи.
Отже, здавалось, наш герой неодмінно самоствердиться у найбільш звичайний спосіб: навіть отримуючи певне задоволення не стільки від своїх посередніх заслуг, як від власних дій, котрі він розрахував у найглибшому ˂…˃ свідомості.
Якби однієї ночі, коли наш герой трошки забувся в дрімоті, типовій для негідників, котрі, звісно, нікому в цьому не зізнаючись, страждають від безсоння, чоловіка не розбудив голос, що кликав його.
Розплющивши очі й підвівшись, він побачив, що біля краю ліжка дійсно стояла якась істота (чи то через неврози, чи то через схильність до божевілля), він уже призвичаївся до подібних видінь, а тому враз слухняно прийняв і цього гостя. Далі був такий коротенький моралізаторський діалог між чоловіком та тим, що ми наразі вже можемо назвати Темною Силою, котра сиділа на краю його ліжка:
— Чого прийшов?
— Знаєш, у чому полягає сенс твого життя? — спитав співрозмовник, якого поки назвемо Темною Силою.
Інтелектуал вирячив очі й ковтнув слину, поспішно збираючись дати розсудливу відповідь, яка ˂…˃ що він по-справжньому простодушний.
— Досягти становища в суспільстві, де я живу, — відповів, — та ще й у столиці, а не в цій глушині, де я зараз.
— Гаразд, гаразд, — погодилася з ним Темна Сила, — та це лише частина, етап твого справжнього призначення в житті. Ну ж бо, занурся у глиб своєї свідомості, краще попитай себе (сказавши так, гість по-попівськи добродушно посміхнувся).
— Я й так щосили стараюся, чесно, — (він навіть і на думці не мав копатися глибше, порушуючи усталений контроль над своїм життям. Він-бо гадки не мав, що саме він особисто, настільки ниций та немічний, а над усе — людина без жодного достоїнства, керував своїм життям так, що створив собі можливість досягти високого становища).
— Отже, якщо не хочеш казати сам, я скажу замість тебе: найбільша ціль твого життя — Влада.
Почувши таке, інтелектуал пильніше вдивився у химеру, котру понура ніч створила у його кімнатчині найманого працівника: він і справді спромігся краще розгледіти свого співрозмовника. Волосся на голові у нього стало сторчма, він похолов від жаху. (1)[89]
Трусячись від убивчого тремтіння, змокрілий від поту, як у гарячці, наш інтелектуал бачив не інакше як Сатану власною персоною, що сидів на краєчку його ліжка. Диявола, на сивій голові котрого стирчала пара маленьких ріжків, нечистий скидався на беззубого, мав розжарено-червоне, як у п’яниці, обличчя, був схожий на нікчему: він ніби у в’їдливій усмішці скривив рота, у якій разом з тим була бридка жалість до самого себе й сумирна злість на того, хто спостерігав за ним. Його ницість ніби зашкарубла, розлилася на хворобливому багрянці його обличчя, на шкірі голови, під скуйовдженими кучерями брудного сивого волосся. Від нього нестерпно смерділо, ніби він не роздягаючись й у черевиках ночував у багнюці чи серед лахміття, десь на вокзалі чи в коморі. (2)[90]
90
(2) Ніщо так не жахало нашого інтелектуала, як крайнощі злиденства, до яких призводить крах.