Одначе саме таке культурне взаємопроникнення було єдиною можливістю демократичного спілкування між такими людьми, як Тристрам, і такими, як Джана. Іншої можливості, щоб жити цивілізовано й у згоді зі здоровим глуздом, не було. Те, що все це навіть на крихту не підтвердилося, страшенно дражнило Тристрамові нерви. Хай там як, а вже тривалий час (на думку безстороннього спостерігача, як я) він тяжко сумував; хотів якнайдалі відтягти кінець подорожі, яка повертала його на батьківщину. Клопіт був ось у чім: не заплямувати власне сумління, коли починають взаємодіяти дві культури, які не можуть взаємоінтегруватися, які навпаки, попри всяку добру волю, лишалися абсолютно чужими одна одній.
Вихід знайшовся несподівано. Корабель, яким Тристрам плив під час свого нескінченного повернення додому, в Англію, робив кількаденну зупинку у Неаполі. Певна річ, Тристрам зійшов на берег і пішов гуляти містом (хоч уже бував у ньому). В якихось нестерпно брудних садах, де діти, як і двадцять років тому, купалися у самих трусах у водоймі, він побачив по-дикому усамітнену зажурену й обідрану „безпритульну“:
Не було жодного сумніву, що вони з Джаною подібні. Це була майже її сестра. Вони були однієї „культури“. Тієї, яка робила фізично подібними (попри цілком випадкові відмінності) плебейських неаполітанських дітлахів, що пірнали у фонтані, й дітей з Хартума, котрі спали на підлозі у вітальні падре ххх. Тісто, з якого виліплена плоть різнилося від тіста, з якого виліпили панівну культуру, культуру, яка могла злитися з народною культурою, лише присвоївши її, себто змусити її деградувати, залишаючись у найнижчих прошарках свідомості, так само, як вона лишалася століттями у найнижчих прошарках суспільства. Цієї миті Тристрам упав додолу на смердючу траву садів Форчелли[127]: кажучи „впав“, я маю на увазі впав, як святий Павло дорогою у Дамаск. Він раптом навернувся у марксизм».
— Надзвичайна історія, хай і оманлива, — мовив один із слухачів.
— Згода, — відповів оповідач, — але історія про Тристрама — ніщо у порівнянні з розповіддю про ххх та ххх й трьох їхніх синів.
— А що то за історія про ххх та ххх й трьох їхніх синів? — спитав той самий слухач.
— Дайте-но я промочу горло ковтком віскі й тоді розповім, — з радістю на обличчі мовив оповідач.