Досвід рабства (˂…˃, символічний тощо)
— Звільнення рабині
— Однакова байдужість рабині і до рабства, й до волі. Її безслідне зникнення, неіснування. Те, що відрізняється, — не існує. Нерозгадана загадка, існування якої ще й не припускали тощо [її залишили у місії — вона не озирається назад]
— Змішання й взаємопроникнення культур, яких не відбулося: ані в ньому, ані в ній
— Катабазис: приїзд до Неаполя (на кораблі) — дівчинка-неаполітанка — Неможливість справжньої, живої [демократичної] культурної інтеграції. Єдина можливість поглянути на проблему, щоб врятувати сумління, а потім на неї наплювати. Тристрам записується у Компартію (навернення у марксизм).
26 травня 1974 року
Нотатка 42
РОЗПОВІДЬ ПРО XXX ТА XXX І ТРЬОХ ЇХНІХ СИНІВ
Нотатка 43
РОЗПОВІДЬ ПРО МІСТО ПАТНА ˂
ТА ШТАТ БІХАР
«Як ви всі знаєте, — почав оповідач, — місто Патна є столицею Біхару й розташоване на берегах річки Ґанґ. Ніч, коли розпочалася наша історія, була цілком звичайною. О дев’ятій навкруги вже стояла глибока тиша, але чимало мешканців, як ведеться в Індії, досіa[128] не спали. Стояли, зігнувшись у три погибелі по вуглах під стріхою халуп уздовж якогось смердючого стоку, поміж кущів на якомусь безкрайому майданчику, які у ту годину були зовсім як болота, перед немилосердно освітленою парадною якогось готелю. Часто й галасливо туди-сюди проїжджали велосипеди. На відміну від людських голосів, які були настільки стриманими, що більше скидалися на шепіт, як у святилищі (але голос їхній лунав спокійно, ліниво, як у людей, що вже тривалий час знайомі й щовечора зустрічаються погомоніти), вогні, на противагу людським голосам, здавалися зовсім непомірними: вони сяяли нестримно-білим, ніби гірлянди, мовби на якомусь безлюдному святі, відбиваючись у калюжах та багнюці (недавно розпочалась пора дощів). Там, де яскравість вогнів була найбільш оголено-убога, а саме біля „Готелю ххх“, котрий був найголовнішим у місті, зібрався найчисленніший та найтісніший гурт нічних базікал. Власне, всі тамтешні „кулі“[129] — що стояли на брудних майданчиках перед готелем, кількома будиночками, що обвалювалися, та безмежним плацом, що перетворився на суцільне болото під місячним сяйвом, — перед собою в рядок повиставляли свої велосипедні причепи. А дехто навіть, обмотавшись тією самою ганчіркою, що, коли її скрутиш на стегнах, була їм за одежу, розтягнув її й, легенько вкрившись, уже вмостився спати на сидіннях причепа, який правив їм ще й за ˂ ˃. Проте зазвичай навіть той, хто вмостився до сну, у такому гаморі заснути не міг, тож прислухався до балачок своїх друзяк. А когось цілком поглинули приготування до сну: він ставив на місце свій розхлябаний причіп, прикрашений багнюкою, обмившись у якійсь калюжі, витирався якоюсь ганчіркою, намацаною на дні ххх, наперед наповнював водою якийсь загадковий глечик, котрий кожен тутешній мешканець носив із собою. І саме ці приготування додавали тому, хто готувавсь, надзвичайно веселого настрою; і коли поміж тихих теревенів, які розпочиналися потому й були ніби шепіт під величезним і вологим укривалом тропічної ночі, час від часу десь лунав крик чи поклик, чи трохи заголосний сміх, — це шуміли саме ті, хто збирався вже лягати спати. У „Готелі ххх“ вже збиралися зачиняти. Червоні двері з ажурним вічком, як у „нічних клубах“, оточені віночком вогників, уже зачинили зсередини: у готелі залишилися лише кілька постояльців, котрі вечеряли у залах цокольного поверху, а охоронці замислено й непривітно проходжувалися з боку в бік, як попи, що повторюють свої непотрібні жести символічного змісту, яких уже не розуміють. Поволі закінчуючи свої зміни, офіціанти виходили з готелю, але, перш ніж піти у своїх справах, себто спати, вони теж ставали до гурту погомоніти з юрбою „кулі“ та старих опівнічників, чия спальня розташовувалася неподалік у півтемряві: це була гола втрамбована долівка, на якій стояла однісінька лавка, лежало дві чи три ганчірки, а перед порогом — смердюча брудна калюжа. Лише готельні працівники були вдягнені по-європейському: до речі, дуже приблизно по-європейському. Мали надзвичайно тоненькі білі штани та сорочку з такого самого полотна. А тому не забували нап’ясти на себе трохи бундючного вигляду. Решта, як я вже казав, з одягу мали лише ганчірку, скручену на стегнах, а у декого поверх неї була потерта убога сорочка. Близько десятої готель полишали останні клієнти, усі вони були індійцями. Того вечора у готелі не було жодного іноземця, що зупинився б проїздом, тому номери із величезними непорушними вентиляторами й розчиненими настіж дверима на понурих балконах з тьмяного дерева стояли порожні.
129
«Coolies» (