Після останніх клієнтів, котрі поїхали на машині, із готелю вийшов Сардар, один з тамтешніх офіціантів, він був либонь наймолодший, але й найгарніший та найкремезніший. Він був родом з гірської місцевості неподалік кордону з Непалом. Мав вигляд людини, задоволеної своєю роботою, був одягнений елегантно: у чорні штани та цвітасту сорочку європейського, а радше американського стилю та гостроносі черевики (хоч затверділі від пилу та засохлого бруду, однак це все одно було ознакою неабиякої розкоші в країні, де всі ходили босоніж). Його очі здавались ніби пофарбованими чорним, так чітко були вони виведені на орбітах під надзвичайно густими бровами; ці очі блищали безпідставною радістю, ніби очі звіра; й справді, ви б не змогли відрізнити їх у гурті серед його однолітків, що зібралися у тому куточку світу. Так само, як не спромоглися б вирізнити його рівне, вигоріле, блискуче чорне волосся; вони були настільки бездомішно чорні, що єдине, з чим їх можна було порівняти, — це пташине оперення; вони блищали настільки ж щирим блиском.
Сардар стояв тихо перед гуртом розбійників: він не насмілювався втрутитися в розмову, але він усміхався й чув геть усе. Він водночас був сором’язливим і гордуватим. Сором’язливим, бо був витонченішим за тих бідних „кулі“, володарів вулиць, а гордуватим, бо почувався соціально вищим за них. Але і зарозумілість і сором’язливість нівелювали одна одну, тож від їхньої найліпшої якості лишалася хіба що блискуча мовчазна посмішка.
А його менш щасливі та грубіші однолітки, — наскільки можна називати грубими цих ніжних, мов янголи, створінь, слабеньких-слабеньких, в очах яких повно некривдності, — тим часом продовжували свою бесіду на важливу для них того вечора тему, вони говорили дуже швидко й заледве помітили присутність Сардара, ніби то було річчю цілком природною й незначущою. І Сардар, зрештою, був вдячний за таку неувагу: він хотів постояти там лише трошки, адже був ще хлопчиськом і життя завжди здавалось йому сповненим стількох привабливих речей, навіть якщо йшлося про звичайні нічні теревені парій[130], і він не хотів відразу йти спати до своєї далекої домівки. Він утішався просто можливістю бути там, у тому вузькому колі (єдина авторитетна спільнота, що не спить у цю годину в неозорій мокрій пустелі сплячої Патни), і знати його, з одного боку, шанобливо, а з другого — іронічно, споконвічні залаштунки ймовірних сварок та жартів. Був він абсолютно чистим, якими бувають діти, що не зазнали почуття провини, але разом з тим є дуже покірними й шанобливими: здавалось, та чистота відбивалась і на його шкірі та в його очах.
Аж ось трапилась несподіванка. Та вона була раптовою радше для ймовірного свідка, що приїхав з Заходу, а не для мешканця міста Патна. Хай там як, а коли таке трапляється, у цьому завжди є щось нове, щось сакральне. Це втілення фатуму, який висить над усіма нами та який, як ми завжди вважаємо, прийде до когось іншого, а не до нас, або ж прийде не сьогодні, а колись. А коли він приходить сьогодні, тоді ми стоїмо ошелешені, у полоні святобливого жаху.
Саме так і сталося з невинними хлопчаками кулі та старими вантажниками, що байдикували тої теплої ночі на майдані біля „Готелю ххх“, коли почався сезон дощів.
Раптом вони всі позамовкали, й у їхніх очах, що ще хвилину тому були сповнені говірливого спокою та оптимізму, промайнув пролиск спантеличення.
Причиною всьому був Сардар. Раптом його надзвичайно чисте обличчя вкрилося запаленими гнійниками, його водянисті чорні очі, сповнені радісним блиском, перетворилися на дві бридкі щілини, бо все навколо очей понапухало. Незабаром з гнійників утворились язви, а опухлі ділянки навколо очей — потріскались, ставши свинцевими, ніби трахома. Із язв сочився гній, цівками стікаючи по Сардаровій шиї та гарній сорочці смердючим масним жовтуватим слизом; а з тріщин на запалених ділянках навколо очей виступала чиста кров, яка потім змішувалася з гноєм. Мало-помалу, коли кров із гноєм стікали тілом хлопця, воно теж вкривалося язвами та ґулями, а з них у свою чергу також текли кров та гній.
Сардар, — який ледве встиг усвідомити, що звалилось на його тіло, — востаннє кидаючи поглядом, благаючи мовчки про допомогу, — впав на землю. Він лежав там, наче лемішка, від якої нестерпно тхнуло. Всі з криком і галасом кинулися навтьоки. Зараз же всі, хто спав, попросиналися й кинулися до вікон та дверей своїх бараків. Увесь „Готель ххх“ знову засвітився. Тепер у людей з’явилася цілком конкретна й нагальна тема для розмов. Незабаром стало помітно, що тих, хто від’їжджав звідти на велосипеді, — здавалось, їх зовсім мало, — цілий натовп, що дуже скоро скупчився навколо місця подій, хоч і далеченько від того місця, де лежало тіло Сардара, котре отруювало повітря своїм смородом.