Нотатка 43а
НЕВПИННІСТЬ ПОВСЯКДЕННОГО ЖИТТЯ
Отож Карло, пробувши вдома так недовго, знову полишав домівку та йшов проживати свою безсонну ніч. Уся вона була суворо запрограмована, та попри це над усім панував випадок. Карло й справді кілька разів, ба навіть досить часто, завдяки побаченню чи кільком побаченням планував усе заздалегідь. Та зазвичай ці зустрічі також залежали від випадку: все заплановане йшло коту під хвіст, і Карло знову опинявся вночі на самоті, перед ним лежало все місто, й слід було все починати спочатку. А якщо побачення були вдалими, кожне з них було лише повторенням попереднього. Він опинявся в одній і тій самій кімнаті, та ще й брудній, у товаристві тієї самої жінки чи дівчинки й робив те саме, що й увечері кілька днів тому. Іноді все відбувалося не в кімнаті, а в полі чи в якихось кущах, де кругом були купи папірців, давнішнього чи зовсім свіжого гівна. Як ми вже знаємо, Карло, або ж перед зустріччю, або ж після неї, у будь-який спосіб, навіть ідучи вулицею, запхнувши руку до кишені, стискав собі довбня й мастурбував. Утім, навіть вдалі побачення Карло не задовольняли ані перед зустріччю, хоча він чекав на неї мало не як у лихоманці, ані по її закінченні. Тривожність та нікчемність існування були пов’язані з очікуванням насолоди та власне насолодою. Крім того, геть усе це було пов’язане із жалюгідною згодою за гроші й з матеріальним світом, який бідність перетворила на світ небезпечний і нетривкий. Тоді Карло не розумів, який найголовніший і найближчий зв’язок існує між тілом та бідністю і який зиск від нього тілові, що збереглося у своєму первинному стані, себто у своєму народному вимірі, сповненому здоров’я, невинності, дикості, злочинності, — усього, окрім почуття провини, банальності та вульгарності. Про це Карло дізнається згодом. Насправді він тоді любив тіла жінок та дівчат, які були буржуазійками, й через необхідність, аби влаштуватися у світі праці та злиднів, мусив щовечора повторювати сцену своєї сексуальної пристрасті й прилаштовуватися у світі праці та бідності. Хай там як, а запланованість (побачення, кімната, ліжко, приручені й слухняні жінка чи дівчинка) страшенно заважала розпаленню чуттєвості, позаяк придушувала найвищу і найвідчайдушнішу насолоду від справжнього дивовижного повторення, яке приховує в собі смертельну, чи мало не смертельну, небезпеку. Коли ніч уже ставала цілком безлюдною, десь близько третьої, Карло повертався додому й засинав до одинадцятої чи до полудня. У цю годину другий Карло, у своєму реальному часі, вже давно пішов у справах…
Та незважаючи на те, що мій твір належить до «ахроматичних творів» (поширення яких засуджували чимало хто від Александра Македонського до Арістотеля), я хотів би наприкінці цієї нотатки дещо зауважити.
У цій нотатці я, розповідаючи щось, уперше послуговувався інхоативним способом дієслова (та читач, мабуть, пам’ятає, як я, то там, то сям, уже писав такі уривки, я маю на увазі «поему про повернення» десь у Нотатках 7—17). Інхоативний спосіб дієслова вказує на повторюваність дії за звичкою протягом зазвичай досить тривалого часу (у нашому випадку йдеться про безмаль десять років). Отож використання інхоативного способу з мого боку — це помилка. Зважаючи на дух мого твору й правила, визначені цим духом на початку, ˂ моя розповідь завжди має бути у теперішньому часі. Хоча я справді можу використовувати доконаний минулий час: час, який лише задля художньої вигадки є теперішнім, віддаленим у минуле. Одначе й теперішній час, і тотожний йому доконаний минулий надзвичайно ясно виявляють намір: щоб розповідь сприймалася суцільною, однолінійною, де дії персонажів стають в один рядок, як у галереї, ряді ніш чи вівтарів. А от інхоативний спосіб, натякаючи на плин часу та життя, натомість розкриває ідейний задум твору: показуючи його ніби безкраїй і глибокий потік лави, ба навіть як нескінченну, бездонну ріку, що плине у цій незавершеності й у тому плині відокремлює й спрямовує увагу на якусь деталь чи навіть звичку, але робить це лише схематично (та читач відчуває, що ця схема сповнена нескінченністю речей і чуттів). Врешті-решт, ця недоконаність c’est la vie (що загрозливо готова обернутися на спогад).