Втім, сказане мною за допомогою такої часової форми — це те, що, на мою думку, слушно й конче потрібно сказати про стосунки між обома Карлами у «невпинності життя».
Нотатка 50
ЯКОЮ МАЛА БУТИ МОЛОДЬ У 69-му
(З «Проекту»)
Якось листопадового вечора, було близько шостої й вже вечоріло, Карло гуляв неподалік вокзалу Терміні. Тими днями він шукав Ритину копію. Сексуальність була напливчастою: наразі був час Рити. Жіноча стать зараз набула Ритиних рис. Вона ніби була новим променем світла, що падав на звичні речі, оновлюючи їх. І саме в цій новизні ніби була об’єктивною, ніби існувало безліч жінок та дівчат, які могли стати Ритами: вони мали малесенький, ледь вкритий пухом, животик, непишні стегна, тримали очі долу, задихалися від зніяковіння, але не втрачали хоробрості говорити чи відповідати на питання, заливалися рум’янцем радше від дитячого смирення, ніж від сорому, й від того зачервоніння їхні губи та щоки пухкішали й яскравішали. Вночі уві сні, зранку, прокинувшись, сенс прожитого дня, усе було сповнене думкою про Риту та безліч її втілень, завдяки яким давнє жадання, яким, одним єдиним, довіку сповнюватиметься людське тіло, поставало новим та сповненим болю, аж до марення.
Отож уявлення про Риту було формальним, позаяк форма визначала суть, надавала йому змісту, упорядкованості й того особливого «вибіркового» чи «тонального» світла, яке є складовою алегоричної наснаги, яку відчуває поет. У якомусь сенсі Карло теж був поетом, хоч думка про писання віршів була йому чужа. Він, як і чимало інших, писав свою поему, живучи. Ніде правди діти, він був буржуа, а тому ніяк не міг писати, бо лише бідняк часом, а надто у щасливі миттєвості, спроможний своїми діями та зовнішністю висловитися, як поет. І все ж таки його клас відцурався від Карло як від навіженого. У нього є всі шанси стати безхатченком на схилі віку. Наразі ж він був маргіналом, жив поза законом, як злодій. Через те, коли він плентався міськими вулицями, навіть гадки не маючи про обов’язок, працю, майбуття, забувшись лише у своїх сексуальних пошуках, єдиним світлом, яке показувало йому, що навколо існує життя, надаючи йому необхідних обрисів (роль Рити), було саме те світло, за допомогою якого поет освітлює «особливість», яка наразі надихає його й наразі є для нього єдиною сущою істиною.
Отож рух о тій годині навколо вокзалу Терміні був сповнений сексуального збудження; невловимі людські пилинки, що ніби переносяться важким і теплим вітром під час дощу, який крутить їх під рудими стінами будівель, уздовж вікон барів та крамничних вітрин; вервечки автівок, які занадто густо скупчувались на вузеньких вулицях навколо світлофорів, що дивно блищали у надвечірніх сутінках, — геть усе було ніби означене думкою про Риту, у всьому була її сексуальність, її трошки смердюча плоть та її тендітність. І тому навколишній світ із вихором тіл, які геть-чисто всі втягнуті у його хаос, здавалось, був спільником Карлової самотності. Самотності, якої він прагнув через свої розсліди в сексі й у якій забувався, відчуваючи таке щастя всередині, з яким ніщо зрівнятиa[137] не можна було.
Раптом він почув спів.
Чи це лунало з радіо, з телевізора, чи це призовники під дашком на вокзальному пероні? Не розбереш. Ані пісню, яку співали, ані голосів, приглушених гучним та невгамовним шумом машин, розчути не вдавалося. Та, безперечно, співали чоловіки. І ця дивина о шостій по обіді сирого й тьмяного листопадового вечора посіяла навколо паніку. Рух ніби розлагодився; порушився напружений, педантичний, сувороb[138]-буденний ритм заборон, зупинок, вільних шляхів. З вікон автобуса визирали пасажири. У вікнах автівок, що згромадилися навколо, показалися усміхнені обличчя. Люди на тротуарах озиралися. З одвірків крамниць визирали молодики та літні чоловіки у сорочках чи спецівках. Діти носилися туди-сюди, непевні, куди треба бігти.
Вечір завмер, ніби над ним замайорів стяг, завдяки якому він став винятковим лише через те, що несподівано сповнився щастям (сповнився радістю завдяки обов’язкам і смутку, які були повні поетичності лише у глибині Карлової самотності).